“Жінка своїх дітей з’їла. Одного, потом – другого. Пока їла, жила. Потом умерла”

Останні новини

У 1920-х наша сім’я мала землю, коня, корову, десяток овець, курей, качок, клуню для снопів, сарай і хату. Батько Тимофій працював у сільській раді. Якось його заставляли розкуркулити друга. Одказався.

Послали батька в Харків міняти печать. А добрі люди сообщили, що завтра нас будуть розкуркулювать. Хата під лісом була пуста. Мати за ніч перенесла туди всі вєщі, що змогла. Утром прийшли й забрали худобу, вигнали нас із хати.

Автор: Тетяна СОПРОНЮК
 
Євген ЗАМОЖСЬКИЙ, 95 років. Народився 26 січня 1926-го в селі Черкаський Бишкин – тепер Чугуївський район на Харківщині. Мав старшу сестру Олександру й молодшу Наталію. Навчався в Харківському інституті сільського господарства. Працював лісником. У 1960–1986 роках очолював радгосп у Кегичівському районі на Харківщині. Дружина Валентина була бухгалтеркою. Син Олександр став будівельником, донька Людмила – викладачкою в інституті. Живе біля онуки в селі Вовківка в Красноградському районі на Харківщині
Євген ЗАМОЖСЬКИЙ, 95 років. Народився 26 січня 1926-го в селі Черкаський Бишкин – тепер Чугуївський район на Харківщині. Мав старшу сестру Олександру й молодшу Наталію. Навчався в Харківському інституті сільського господарства. Працював лісником. У 1960–1986 роках очолював радгосп у Кегичівському районі на Харківщині. Дружина Валентина була бухгалтеркою. Син Олександр став будівельником, донька Людмила – викладачкою в інституті. Живе біля онуки в селі Вовківка в Красноградському районі на Харківщині

Батько приїхав, і йому хтось сказав про розкуркулення. Пробрався в сільраду, печать і наган положив на стіл, а сам утік. Бо знав, що розкуркулених висилали в Сибір. Ховався у друзєй. Потом поїхав у другий район у совхоз. Устроївся помощником бухгалтера.

Ми осталися одні. Наступив голод. Шо було, поїли. Нема ж ні в кого нічого, усе із села повигрібали. От мати й каже: “Дітки, тут самі ж будьте”. І поїхала в Росію мінять вєщі на продукти.

Єдінствєнне, шо в нас було їсти, – бочка сольоних огірків. Коли доїли їх, пішли до дядька. Він біля озера жив. Думали, в них риба єсть, може, нам дадуть. Не дали нічого. Тоді таке отношеніє було, шо каждий виживав, як умів.

Заставляли розкуркулити друга. Одказався

Пішли до баби й діда по материній лінії. Кажуть: “Дітки, пробачте, в нас тоже нема нічо, ми тоже голодуємо”. Село на піску, не було нічого з ростітєльной піщі, навіть щавлю.

Я став пухнути. Налило мене, я вже почті не ходив, більше лежав. Ще б день-два – і готов би був. Слава Богу, мама приїхала. Зварила супчику пшоняного, чуть-чуть покормила. Постєпєнно опухоль пройшла.

Коли харчі кончилися, поїхали в Росію – ми з мамою, баба й дід. Їхали сперва в поїзді, у критому вагоні з угльом. Нас сопровождающій запустив. Лежучи на угольові, доїхали до якоїсь станції, а далі – пішки. У лісі ночували.

В якомусь селі найшли хатину пусту й пішли просить у людей їсти. Особенно старшій сестрі давали, вона красива була. Тільки заходе, їй обєзатєльно то яєчка дадуть, то кусок хліба, то картошку. Менша зовсім не ходила. Я день-два пробував, але мені почті нічого не давали.

Отношеніє було, шо каждий виживав, як умів

У тому селі не було голода. І кусок сала нам перепадав, і яйця, і творог, і хліб. Але приходе время вертаться назад. Зв’язалися з батьком і приїхали до нього. Він розказував, шо в нашому районі люди ходили з села в село і од голоду падали, на дорозі лежали. Один случай даже був, шо жінка своїх дітей з’їла. Одного, потом другого. Пока вона їх їла, доти жила. Потом умерла.

Коли голод закончився, прімєрно половина людей вернулися в село, остальні в Росії залишилися, а хто – у других місцях.

Історію Євгена Заможського записали працівники Музею Голодомору в рамках проєкту “Голодомор: Мозаїка історії. Невідомі сторінки”, втіленого за підтримки Українського культурного фонду

Источник

Оцініть автора
VIP ЗЛО