“Скорая” вернулась пустой. История медсестры, которая ехала спасать мариупольцев из “Азовстали”

Останні новини

“Азовсталь” став прихистком від безперервних обстрілів та бомбардувань Маріуполя для тисячі жінок та дітей. Вони разом з бійцями полку “Азов” понад два місяці жили у бомбосховищі, бо росіяни відрізали їх від міста. Наприкінці квітня у мирних жителів нарешті з’явилася надія на евакуацію.

Колонна з місією ООН їхала вивозити звідти людей. Був транспорт для вцілілих цивільних, а ще – карети швидких для поранених. 

Кожен учасник цієї колони ризикував життям. Ніхто не знав, чи повернеться, зважаючи на звірства окупантів. 

googletag.cmd.push(function() { googletag.display(‘div-gpt-ad-1240656-2’); });

Колона вирушила із Запоріжжя вдень 29 квітня, а повернулися ввечері 3 травня.

Фельдшерка Олеся провела у дорозі 5 днів та ще 4 безсонні ночі у машині під “охороною” російських силовиків. Її карета швидкої, як і решта з колони, повернулася пустою. 

Леся розказала “Українській правді. Життя” про поїздку на небезпечну територію заради порятунку людей. Але додала, що на другу таку вже не погодиться.

Далі – пряма мова Лесі.

  Фото ілюстративне. Автор: ArturVerkhovetskiy / Depositphotos

День 1. “Швидка” як двомісний люкс

Охочих поїхати з колоною до Маріуполя збирали вже декілька тижнів тому, але домовленості зірвалися. Я морально продовжувала налаштовувати себе, що треба їхати. Розуміла, що у людей є сім’ї, діти, тому ніхто не погодиться.

Начальник зателефонував за півтори доби до поїздки та запитав: “Їдеш?”. Я погодилась, але весь час до виїзду була на голках. Сон покинув мене. Я не казала колегам про поїздку, аж доки нас з “швидкими” не викликали у точку збору. 

Ми ще повернулися на підстанцію: лишити цінні речі, взяти змінний одяг та якомога більше їжі. Колеги поділилися смаколиками, просили повідомляти, що я жива.

У машині нас було двоє – я та водій Слава. У колоні – 20 швидких, і лише одна “укомплектована” лікарем-реаніматологом. Ми знали лише те, що їдемо у невідомість.

Евакуаційна колонна на “налічувала  близько сотні різних машин – “швидкі”, великі МАНи, “Богдани”, ДСНС, представники Червоного Хреста та ООН. 

 Евакуцаційні автобуси. Фото: Запорізька ОВА

Ми рушили вдень, і спершу все нагадувало звичайну поїздку в інший район області. 

Вперше стало страшно на блокпості, який встановили окупанти: колону зупинили у Василівці.

Російські “вояки” переписали всі номери: бортові та адміністративні, номери та серії паспортів. І на кожному наступному пункті звіряли зі списком.

На той момент обстрілювали Оріхів. Принаймні з того боку сильно гупало. Ми простояли на блокпості 4 години, поки ООН вела переговори, щоб колону пропустили.

Вас може зацікавити: “Я хочу додому, до Маріуполя”. Записки волонтерки з Бердянська

Ми фактично їхали у невідомість: не знаєш, що в голові у росіян. Стало легше, коли рушили: відволікалися на дорогу, поля.

У Бердянську колону зупинили на ночівлю. Всі спали у машинах, під “наглядом” конвоїрів.

“Номер” у нас був двомісний. Я хотіла водія укласти спати на ноші, а сама лягти на передньому сидінні. Але обоє розташувалися в салоні. Слава ковдру кинув на підлогу і абияк накрився, а мене розподілив на ноші. Так і лежали до ранку, сон не йшов: ми були на нервах, на кожен шурхіт реагували.

 Ілюстративне фото. Автор: Njaj / Depositphotos

День 2. Суцільний цвинтар

Вранці зробили каву та бутерброди. У нас був газовий балончик і одна похідна конфорочка. На ній ми гріли воду у залізному кухлі. А після сніданку – по конях.

У дорозі я намагалась якось помогти Славі, підгодувати його. Коли колона пригальмувала, то пропонувала води чи канапку. Їхати було важко швидкість невелика через розбиті дороги, темп колони та незліченну кількість блокпостів.

Коли ми під’їжджали ближче до Маріуполя, налетіло дуже багато техніки: міліції “ДНР” та Росії. Дорогу перегородили БТР. Колона стала: ми вирішили вийти розім’ятись, бо дуже довго не всидиш. Але нас одразу загнали до машини та заборонили виходити. Колону оточили, тоді ми рушили.

Нас провезли повністю через Маріуполь. Міста немає. Я заїхала – почала ревти, і закінчила на виїзді. Одна справа – бачити це на фотографіях або в новинах, а інша – наживо, на відстані витягнутої руки. Бачити зруйнований будинок, під’їзд та могили біля нього. Це гірше ніж жахливо.

Нас зустрічали місцеві: жінка з дитиною стояли. Напевно, років десять хлопчику. Він нам махав, усміхався, а вона поряд, захлинаючись, ревла.

Під’їхали до зупинки: п’ять тролейбусів розбито на мотлох. Трамвайчик серед колії побачила, здавалося – уцілів. Під’їхали ближче – половину трамвая розірвало. Скільки так загинуло?

 Розбитий трампарк. Фото з Telegram-каналу “Андрющенко time”

Напевно, транспорт був повний людей, коли до нього прилетіло. І на зупинці люди стояли в очікуванні. Там суцільний цвинтар.

А потім дивлюся: дитячий майданчик – ціленький! Одна яскрава пляма на все місто. Правда, порожня, бо нема кому там грати…

Дуже страшно було їхати між обвугленими будинками. А ті, що виглядають цілими з одного ракурсу, зазвичай розкурочені з іншого. Може половини будинку не бути, верхніх поверхів чи середнього під’їзду. А буває, що на нижніх поверхах вікна цілі, і там все ще живуть люди. Напевно, сподіваються, що до них не прилетить.

Далі був приватний сектор. Там ще нормально, мабуть – люди живуть. Проїхали далі – ні праворуч, ні ліворуч будинків нема.

Читайте також: “Померла бабуся, дві собаки та улюблене місто”: в мережі опублікували щоденник 8-річного хлопчика з Маріуполя 

Один колодязь – черга неймовірна, людей 50 – переважно бабусі та дідусі. Усі з баклажками, візками набирають воду. Тих, у кого залишилися квартири цілі, навіть по одягу видно. Але більшість людей як бездомні. У чому вибігали з квартири – хтось у зимовій курточці, хтось у спортивному костюмі… Ну, хто в чомусь просто.

Багато техніки валялося на дорозі: танки розбиті, приватні машини з розбитим склом, спалені в кюветі. Або просто посеред поля авто було стиснуте, як консервна банка. Ще не іржаве, явно свіже. На зворотному шляху на тому ж місці вже лежала інша машина, догоряла.

 Побиті авто на вулиця окупованих міст. Фото з Telegram-каналу “Андрющенко time”

У Маріуполі ми не зупинилися. Розуміли, що нас ведуть кудись далі, а ми не знали куди, і ніхто не знав.

Все ще день 2. Оглядова “екскурсія” окупованих територій

Далі ми проїхали Аксьоновку, яка тривалий час перебуває в окупації. За відчуттями – занепад, зневіра. Люди ходять, городи та картоплю садять, дерева цвітуть. Але не живе воно на вигляд, зовсім. Вони як роботи.

По селах в окупації дуже багато приватних машин із мітками Z (на капоті та склі). Швидше за все, місцеві так намагаються убезпечити свій транспорт. 

Час від часу я кидала погляд на датчик палива. Він показував половину бака, а ми ще навіть не приїхали до кінцевої точки. Стало страшно, адже я розумію, що у нас палива назад немає. Через 10 хвилин цю думку озвучив Слава.

А ще дуже хотілося до туалету. Перший день соромилися всі, але швидко минулося: один одного дупи бачили всі. Якщо довго зупинка – між машинами стрибали. На узбіччя не заходили, бо там заміновано.

Нас везли манівцями та вибоїнами, було нестерпно. Я сказала Славі: “Вибач, я зараз лусну просто”. Він зупинився, висунувся і колоні кричить: “Не їдьте!”. Другий водій теж побіг уперед колони, кричить: “Не їдьте!”. Усі сполошилися, мовляв, що сталося? А мені треба було, тож зупинила 50 машин.

 “Дорожні роботи”. Фото ілюстративне

Потім колону повели глушинами, через Волноваху. Карти я не мала, але десь промайнув дороговказ “Донецьк 30”. Від Маріуполя нас далеченько відвезли.

Я дивилась у величезне лобове скло швидкої та не хотіла вірити власним очам. Там – скрізь рівень 90-х років: дороги розбиті, люди як зомбі. 

Проїжджали якесь село, на вигляд – не бідне. Будинки елітні, двоповерхові. Але життя не видно. Дівчинка якась була на вулиці, побачила колону і одразу забігла у двір, зачинила двері. На хвіртці написано “люди”.

Вечір 2 дня. В туалет під дулом автомату

Наступні дві ночі весь транспорт, водії та супровід стояли в селі, де розташований один із фільтраційних таборів. 

Дорога тули була довгою – понад 6 годин. 

Тільки-но ми відчинили двері та стали на ноги, щоб розім’ятися – знову налетіли солдати з автоматами, загнали нас назад. Я почала проситися до туалету(прям скиглити). Прийшов якийсь начальник, солдатам наказав нас не випускати з машин. Сказав, що нічого страшного – потерпіть, а якщо крайняк, то “можна і в пляшку поссати”.

Читайте також: Росіяни хочуть змусити людей себе полюбити. Як Херсон живе кілька місяців під окупацією

 За годину до мене підійшов російський солдат, питає:

– Хочеш у туалет?

– Хочу.

– Ну, ходімо.

– То там ще одна жінка.

– Ну гаразд, бери.

Я побігла до колеги, кажу: “Пішли вдвох”.

Нас повели під дулом автомата до туалету. 

“Санвузол” належав сільраді. Конструкція не хитра: яма викопана, дві кабінки на вулиці. Туди ходило щонайменше пів села. Тому зовні більш-менш, але всередині… Коли звідти виходиш, то по траві тупцюєш ще пів години, щоб хоча б запах збити. 

 Сільський туалет, фото ілюстративне. Автор: Mihakonceptcorn / Depositphotos

Того вечора мешканці реагували на нас фразою: “О, бандери приїхали”. Згодом почали більш-менш ставитися до нас.

На блокпостах стояли переважно молоді хлопці, років до 20, а у селі та в таборі – запеклі вояки, що пройшли вогонь, воду та мідні труби. Саме вони максимально огороджували членів української делегації від цивільного населення. Якщо вони бачили контакт, то намагалися відігнати.

Коли начальство пішло, солдати були лояльні. Треба було тільки вартовому сказати, куди йдеш(в моєму випадку – в туалет), і коли повертаєшся – позначитись.

Почало темнішати, тож конвоїри сказали йти ночувати до наметового містечка. Потрібно було забрати всі медикаменти, а їх – 4 коробки плюс сумки, апаратура, і це на кожній машині. Невідомо, що буде зі швидкими – поб’ють чи ні. А ще одразу попередили, що там не дуже раді. Та й незрозуміло: якщо ми зайдемо до того табору, випустять нас звідти чи ні. Так що всі дружно о 8-й вечора вже позакривалися у себе в машинах.

День 3. Очікування та “свято” в окупації

А на ранок було “свято” – 1 травня. Тож день тягнувся дуже довго. Росіяни попросили нас “не висуватись” і сидіти в машинах. Бо свято, і люди напитися можуть.

Із пригод – ми в магазин вийшли. Там і рублі, і гривні беруть. Продавчині говорили без особливого ентузіазму. Потім чоловік підійшов і запитав, чи є у нас Мукалтін, бо медикаментів тут немає, а кашель замучав. Ми мали лише знеболювальне.

 Фото ілюстративне. Автор: ArturVerkhovetskiy / Depositphotos 

Купили огірки, помідори, зробили два тазики салату з хлібом. Потім у бабусі хтось із водіїв каструлю попросив. У водіїв “Богданів” був керогаз – зварили картоплю. Я ніколи в житті смачніше не їла.

Раз підійшов до мене солдат, представився Арматом. Сказав, що якщо захочемо їсти, то треба підійти до чергового та покликати його. Дякую, звичайно, але не треба.

Ще одна жінка підходила. Сказала, що в неї вдома телефон та інтернет є, і вона зателефонувати може. Дала листок: пишіть, кому що передати. Побігла додому, обдзвонила всіх, повернулася зі звітом: Світлана сказала те, а Маша – те. Вона цілий день бігала та допомагала тим, хто її просив.

У нас від Василівки зв’язку ніякого не було. Я змогла мамі звідти двічі зателефонувати. Просила телефони у місцевих, набирала з короткою фразою: “Мамуль, я жива“.

Друга ніч у селі далася складніше: за 14 годин сон так і не прийшов. Хтось намагався близько 2 години ночі відчинити двері нашої “швидкої”. Точно не свої: вони б або стукали, або – кричали. Я нерухомо лежала під ковдрою, а тоді почула кроки. Більше ручку не смикали.

День 3: з “Азовсталі”до фільтраційного табору

На Азовсталь їздили рятувальники без нас. Нам переповіли, що вони кричали десь з-за дверей, у бік завалів, вели переговори. 

Людей забирали російськими автобусами та везли до фільтраційного табору, де переписували, перераховували. Потім їх заганяли в український автобус до вечора, а на ніч – у наметове містечко.

Ми лише бачили, як приїхало три автобуси. Близько 10 години вечора було ще 7 автобусів великих з людьми. Може це і не з “Азовсталі”, а з навколишніх сіл. Де вони поділися, хто це був – ніхто нічого не знає.

Того вечора радіо зловило російську хвилю. У новинах передали: вийшло з “Азовсталі” 80 людей: 11 у Росію погодилося, 69 в Україну. Потім за дві години вже 120 людей нібито вийшло. Потім 126 осіб вийшло, але розподіл 11 та 69 не змінився. Логічне питання: а решта куди? Вони випарувалися, чи люди рахувати не вміють?

Ми отримували інформацію по краплинах, і то – лише через сарафанне радіо. Хтось в магазині сказав, що люди з “Азовсталі” бояться обману. Вони були настрашені тим, що росіяни депортують їх на свою територію. Тож можливо, в той день вони не повірили в те, що можна врятуватися в Україну.

 “Азовставль” з повітря. Супутникові знімки від Maxar Technologies у травні.

4 день. Початок дороги додому

Наступного ранку запланували виїзд з села о 5-й, але рушили о 7-й. Ми повинні були забрати людей з Маріуполя, але нас не пустили в місто. Я почала ревти. Тих, хто дивом лишився живим серед руїн Маріуполя та добрався в пункт збору, позбавили шансу виїхати. Їх розігнали, сказавши, що вихідний, і ніхто нікуди їхати не збирається.

Тим часом нас вели і полями, і лісами, і замінованими ділянками дороги. 120 кілометрів довелось їхати 4 години. Я не уявляю, як і де ми здолали таку довгу ділянку.

Виїхали до Мангуша, де стояло близько сотні людей. Їх нам дозволили забрати. Поки вони заходили, почали обстрілювати Маріуполь. Час між вибухами скорочувався, як між переймами. Вони лунали кожні секунд 30. Що росіяни бомбили? Прицілювалися вони чи ні? Скільки там ще загинуло людей?

Вас може зацікавити: Про що мовчить Мелітополь: як місто живе два місяці в окупації

Уяви, в дорозі – з 7 ранку до 11 вечора. І це – менше половини шляху. 

Попри всі очікування – “швидкі” все ще були порожніми, а люди лишилися виживати у спаленому до тла Маріуполі. Я не знаю, скільки людей загинуло від осколків, куль, під завалами будинків. У Бердянську, при тому, все ще немає українського зв’язку. Інформації про місто та “Азовсталь” – немає. На серці було важко.

День 5. Забрати людей знову не дали

Наступного дня колона мала забрати людей у Запорізькій області. Ми були вже ближче до дому. Тішила думка, що зможемо допомогти людям тут.

У Токмаку стояли години дві. Вже зраділи, що людей забираємо. Але коли колона рушила, на блокпості стояла понад сотня людей. Жінки плакали, а ми просто проїхали повз. Нам знову не дали їх забрати.

У Василівці – те саме. Під’їхав чоловік, розповів, що дружина хвора, їй потрібно до Запоріжжя. Ми відповіли, що без російських військових нічого не можемо. Він під’їхав до них. За кілька хвилин колона рушила. Вздовж дроги стояла юрба людей, цей дідусь біля машини, в якій лежала бабуся. Нікому не дозволили.

На одному з блокпостів у Василівці російський вояка у “Богдан” запустив двох цивільних. А на наступному той автобус зупинили, людей вигнали. Виявилось, різне керівництво. Довелося їм повернутися в окупацію, коли порятунок був такий близький.

 Ілюстративне фото. Автор: Ginasanders / Depositphotos 

Після цього почали зупиняти й “швидкі”: заглядати усередину, перевіряти. Тому варіантів не було жодних, щоби когось забрати “підпільно”.

День 5. По дорозі додому

Коли ми виїжджали, всі були налаштовані вивозити людей, надавати допомогу. Благородна мета підіймала настрій.

На зворотному шляху ми відчували розчавленість, злість, розпач, безпорадність. У цій ситуації ти – ніхто. І люди, які теж там стоять – також ніхто. Це так важко, воно з’їдає зсередини. Ти хочеш допомогти, а не можеш.

Ми ж говорили з водіями МАНів. У кожному з 15 автобусів є близько 60 місць, а якщо зі “стоячими”, то можна забрати 120 осіб. Ми могли б близько двох тисяч вивезти. Але вивезли 170. Біля Бердянська дивом приєдналося близько 15 машин.

Читайте також: “Лишила ключ сусідці, а через день її знайшли мертвою”: історії українок з евакуаційного автобуса

Я не уявляю, як було людям, які бачили та розуміли, що вони можуть поїхати, втекти від цього всього. Але їхня мрія та надія проїжджає повз. Їх було не 1-2 особи, і навіть не 10. Це були сотні.

5 днів невідомо навіщо ми туди поїхали та ризикували. Виходить, чисто для показухи. І якби не команда, то можна було б збожеволіти.

Ми зі Славою жартували, що за поїздку стали дуже близькими: майже як чоловік і дружина. Ще й ім’я моє та дружини співзвучне. Він підсміюється, мовляв, головне буде вдома не сплутати.

Коли вже поверталися, перед Токмаком ми заїхали до села, воно в окупації нещодавно. Ми тільки стали, чоловік вибіг: “Агов! у мене є молоко, кому дати, кому винести?” Ми попросили окропу, аби зробити гарячої кави. Він одразу побіг чайник ставити. Бабуся на ходунках вибігла, ми до неї в туалет попросилися. Звичайно, нас пустила, ще й яйця хотіла віддати. Ми відмовилися, то вона сказала, що чекатиме у гості після перемоги.

  Ілюстративне фото. Автор: Sergioz / Depositphotos

А інша жінка винесла каву, термос, чайник, що було, хлопцям роздавала. Водій автобуса грошей пропонував, а вона каже: “Засунь собі в дупу, я шо, не українка?”. Це наше село, воно живе! Люди махають, зустрічають, допомагають. Там хатки-мазанки,  підбілені з любов’ю, чисті тротуарчики, квіточки в клумбах.

Ми заїхали та в один голос прокоментували: “І небо блакитніше, і трава зеленіша, і повітря інше. І люди інші, зовсім інші”.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Источник

Оцініть автора
VIP ЗЛО