Ребекка Гармс: “Побороть фашизм не менее сложно, чем устранить последствия атомной катастрофы”

Останні новини

Війна проти України, на яку Владімір Путін послав свою армію, мучить багатьох. Зокрма й мене. На додачу, мені боляче від того, що так багато людей навколо не готові побачити весь масштаб цієї війни, бо бояться наслідків, якщо ми як слід відреагуємо на брутальність цієї війни. 

Для багатьох Україна залишилася невідомою країною. Хоча саме вибух у Чорнобилі змінив колись Німеччину та її енергетичну політику. Коли в перші дні військового вторгнення Росії була зайнята та обстріляна територія Чорнобильської АЕС, через 36 років після вибуху на четвертому енергоблоці, я усвідомила весь масштаб цієї війни. 

В той час, як інші дискутували про те, чи вплине на нас катастрофа у Чорнобилі. 

Неофіційно деякі експерти в Берліні висловлювали побоювання, що український уряд перебільшує масштаб вторгнення, щоб втягнути захід у війну. 

Натомість, я почувала себе як у фільмі жахів. В якому йдеться про тоталітарний вимір російської війни проти України. І про мою країну, в якій люди відчувають загрозу лише тоді, коли і у Німеччині піднімається рівень радіації.

Мій шлях в Україну розпочався у 1988 році. На запрошення радянської спілки письменників я поїхала в зону відчуження, в Чорнобиль. Зі мною було двоє німців та двоє членів спілки. Ми – активісти та противники атомної енергії, поїхали на місце, де сталася найбільша атомна катастрофа, про яку в Радянському Союзі за Горбачова попри гласність та перебудову мало говорили в суспільстві. 

Тоді це запрошення було пов’язане з бажанням розпочати публічну дискусію з нами. Коли 24 лютого цього року з’явилося повідомлення про те, що російська армія захопила Чорнобильську АЕС, мені здалося, що машина часу перенесла мене у 1988 рік.

Тоді, перед поїздкою до Чорнобиля, мене постійно мучила одна думка. Як в Москві, так і в Києві, це були переважно старші люди, які намагалися мені пояснити, що з Чорнобилем почався новий відлік часу. 

До Чорнобиля, до катастрофи 26 квітня 1986 року, життя ділилося на до і після Великої Вітчизняної Війни. З цього дня у квітні життя почало ділитися на життя до і після Чорнобиля. 

Лише коли ми приїхали в зону, я по-справжньому зрозуміла сенс цих слів. Чим ближче до зони, тим більше змінювалися дороги і довколишній краєвид. 

Виїхавши з сільської ідилії, ми потрапили у військову зону. Безкінечні колони військових машин перевозили солдатів, цивільних, обладнання та матеріали. Перед блок-постом на в’їзді в зону справа та зліва з’явилися бараки та наметове містечко. 

Тут просто на піску і землі жили солдати, зобов’язані усувати наслідки вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Тоді і зараз на заході хвалять Горбачовську Радянську Армію та цивільних громадян Радянського Союзу за їхню героїчну боротьбу з наслідками катастрофи, ці відважні радянські люди вберегли світ від найгіршого сценарію. 

Коли я вперше потрапила в зону в жовтні 1988 року, за офіційними даними на станції працювало вісім тисяч цивільних. Вісім тисяч солдатів відбували 6-місячну обов’язкову службу, вони займалися деконтамінацією зони.  

На той момент реєстр опромінених налічував 600 тисяч осіб. Це були військові та цивільні особи, зокрема евакуйовані із зони. Ми бачили, як ці солдати та цивільні працювали в зоні, в радіусі десяти кілометрів навколо АЕС. 

Через високий рівень радіації вважалося, що зона була надійно захищена від спроб потрапити на її територію. Там було багато місць з купами або ямами, засипаними бетонними уламками, машинами та розкривом. 

На всій території працювали більші та менші групи людей, дуже часто у них були лише мотики, лопати та тачки. Вони зносили верхній заражений шар землі, її вантажили на вантажівки та відвозили на місце захоронення. Більшість цих людей не мали масок і працювали з непокритою головою. 

Рудий ліс, в якому дерева почервоніли після вибуху, ще стояв, але дерева були чорні. Там ніхто не працював. Це місце вважалося найбільш зараженим. 

Було спекотно, на дорозі здіймалася пилюка. Асфальтовану дорогу, по якій їздили вантажівки, час від часу поливали водою. Пісок моментально вбирав воду. В той час як АЕС знову працювала в нормальному режимі, тут ми бачили армію людей, зайнятих боротьбою з невидимим ворогом. 

Чорнобиль та Україна не відпускали мене. За ці 34 роки з часу мого першого візиту, я багато разів бувала у зоні. Спершу в кінці 90-х, а потому кожні п’ять років, на річницю. 

В цей час багато сталося. Україна, як і інші республіки Радянського Союзу стала незалежною. Незалежно один від одного, мої друзі з центрально- та східноєвропейських держав говорили мені, що Чорнобильська катастрофа прискорила розпад Радянського Союзу

Те, що Горбачов відправив на боротьбу з атомним вогнем військових та цивільних, які нічого не знали і не мали ні найменшого захисту, кардинально змінило настрої по відношенню до режиму комуністичної партії в Москві. 

Разом з незалежністю Україні дістався спадок Чорнобиля. З того часу дуже великі суми бюджетних коштів було витрачено на допомогу тисячам людей, які і зараз зайняті зупиненням АЕС  та захороненням відходів, на пенсії ліквідаторам та лікування. 

На мою думку, цей досвід атомної катастрофи привів до того, що перший президент незалежної України Леонід Кравчук позбувся атомного озброєння відразу після того, як країна стала незалежною

Він думав, що це стане початком світового роззброєння і відмови від атомної зброї. 

У 2016 році, у 30-у річницю Чорнобильської катастрофи, два роки після того як Росія окупувала Крим та розпочала війну проти України, Кравчук заявив, що він шкодує про те, що  атомні боєголовки були знищені.  

Читайте також: Мавпа з гранатами: як Україна з “Верхньої Вольти з ракетами” перетворилася на країну без ракет

Будапештський меморандум, за яким Україні в обмін на відмову від атомної зброї, було обіцяно захист, був порушений однією з країн-гарантів – Росією. Інші країни-гаранти, США та Велика Британія – не дотримали свого слова.

На наступний день після виступу Кравчука, я разом з групою послів ОБСЄ оглянула нову аркову споруду, яка накрила застаріле “Укриття”. Тільки в цю споруду, в якій деякі відвідувачі бачили собор майбутнього було вкладено мільярди, бо так можна було продемонструвати, що можна приборкати атомний вогонь. 

Під час урочистого засідання у великій залі адміністративної будівлі Чорнобиля з тодішнім українським президентом Петром Порошенком, міжнародні донори через 30 років після катастрофи пообіцяли наступні 30 мільярдів. Кінця роботі по ліквідації наслідків все ще не було видно.

Минає шість років і за два місяці до 36-ї річниці катастрофи Владімір Путін офіційно оголошує Україні війну. Вторгнення було масштабним, одночасно відбувся наступ нанизку українських міст. 

Так як більшість у світі вирішила не сприймати погрози Путіна та нарощення військової сили вздовж українських кордонів серйозно, вони були “заскочені”. Я вже декілька днів до того не могла спати. У ніч вторгнення я поставила будильник на 4 годину ранку, 5 годину за Києвом. Я не була “заскочена”. 

Починаючи з 2014 року я часто бувала на фронті на Донбасі і маю уявлення, що таке війна. Проте моєї уяви не вистачило, щоб підготуватися до масштабу цього вторгнення. 

Я почала це розуміти, коли 24 лютого по обіді з’явилося повідомлення про наступ на Чорнобиль. Стріляли по зоні відчуження, наземні бої супроводжувалися авіаційними нальотами, російська армія просувалася в бік Чорнобиля. 

З порушенням всіх домовленостей Женевської конвенції і міжнародного права, російські війська захопили зону та перетворили її на базу, з якої планували наступ на Київ. Ніколи раніше під час війни не було нападу на ядерну установку

Так само, як через декілька днів на найбільшій атомній АЕС Європи в Запоріжжі, так і тут російське керівництво планувало використати Чорнобильську зону, щоб протистояти українській обороні. 

Українських нацгвардійців, які охороняли та захищали зону, російські солдати замкнули у підвалі, який знаходиться під залом, в якому в 2016 році відбулася церемонія відкриття нового саркофагу під егідою ОБСЄ. Там вони просиділи всю окупацію. 

Частину технічного персоналу силою змусили залишатися на робочих місцях і дбати про те, щоб працювали технічні системи проміжного місця захоронення та басейн відпрацьованого палива. 

Цим українським робітникам, які змушені були працювати у великій напрузі і страху, ми завдячуємо, що попри знеструмлення, АЕС не вийшла з-під контролю протягом чотирьох тижнів російської окупації

Один з керівників станції, до речі етнічний росіянин, розповів, що російські солдати зайшли в зону без жодного уявлення про те, де вони знаходяться. 

Працівники станції намагалися їх застерегти. Але ті тижнями сиділи в окопах із зараженою землею, і копали траншеї для закріплення позицій навколо Чорнобиля без жодного захисту, вдихали в радіоактивний пил та сміття. 

Один зі свідків розповів, що солдати практично жили в землі, де вони фактично викопали собі могили. 

Коли вони відмовилися від плану захопити Київ і після 35 днів окупації відійшли на територію Білорусі, звідти з’явилися повідомлення про колону автобусів з опроміненими росіянами, яких відвезли у гомельську лікарню. 

Повідомляють, що через симптоми променевої хвороби перед відступом були заворушення. Однак, це не завадило російським солдатам знищити та пограбувати в Чорнобилі все, що можна було. Зокрема радіоактивні речовини та проби, які несуть цю отруту в світ.

З часу найбільшої атомної катастрофи минуло 36 років. Це були десятиліття, коли солдати Радянської Армії з цілого Радянського Союзу спершу були кинуті на боротьбу з невидимим ворогом і згодом стали героями, хоча і не знали, наскільки великим був для них ризик. 

Коли Радянська Армія припинила своє існування, цю нішу взяли на себе українці. Багато мільярдів доларів було витрачено на те, щоб встановити контроль над радіоактивним забрудненням. Тисячі людей втратили своє здоров’я, тисячі людей померли. 

Реєстру жертв Чорнобиля в армії не існувало. В багатьох місцях з’явилися пам’ятники відважним солдатам, пожежникам та цивільним особам, які працювали над ліквідацією наслідків вибуху на АЕС. Такий пам’ятник стоїть і перед будівлею станції, яку захопили російські солдати. 

Читайте також: Місто, якого нема. Що відбувається в Чорнобилі і як тут живуть самосели (2021 р.)

Кремль вдруге продемонстрував, що важить для нього життя солдатів та цивільних: нічогісінько

Вторгнення в Чорнобиль показало цілому світу в особливий спосіб, що готовність стерти Україну в цій війні з лиця землі не має меж. Зло стало тотальним, сказала мені якось у розмові письменниця Світлана Алексієвич. В Чорнобилі та інших містах в хід іде конвенційна зброя, але наслідки як після застосування зброї масового знищення.

У Чорнобилі Радянський Союз залишив Україні спалену землю. Багато що забулося. Старші люди в Україні перестали говорити про аварію. У молодих були цілком інші проблеми.  

Про найбільшу атомну катастрофу у світі знову заговорили у 2019 році, коли з’явився серіал “Чорнобиль”. Екранізація частини її книги, яку Світлана Алексієвич назвала “Хроніка майбутнього” знову привернула увагу до Чорнобиля. 

Токсичне поєднання планової економіки, амбіцій, нагляду, некомпетентності, безвідповідальності та людського фактору привели до катастрофи, а також до розпаду Радянського Союзу. 

Завдяки цьому серіалу молоді люди в Україні багато що зрозуміли. Вони знають, звідки йде загроза для їхньої країни, з того часу, як Путін почав виступати за відновлення Радянського Союзу в колишніх кордонах. 

З моменту окупації Криму та початку війни на Донбасі вони знають, що їм загрожує, якщо Україну повернуть в лоно російської імперії, яка сьогодні є поєднанням радянської диктатури і мафіозного державного укладу. Тому вони всіма засобами чинять опір Путініській інвазії, тисячі з них ризикують своїм життям у боротьбі з російською армією, яку ще декілька тижнів тому вважали непереможною. 

“Коли росіяни перестануть стріляти, війна закінчиться. Якщо ми складемо зброю, тоді ми українці цього не переживемо”, – написала мені моя подруга, військова журналістка Наталія Гуменюк. Вона та інші питають мене сьогодні, чому німцям, які без тіні сумніву возвеличували Радянську армію за Горбачова за її дії в Чорнобилі, так тяжко сьогодні, зайняти чітку позицію на боці тих, хто бореться в Європі за їхню свободу та фашизм в російських шатах. 

Я все ще боюся цих відповідей. Вони пов’язані з німецьким страхом. Але також із тим, що німці ніяк не можуть попрощатися зі своїм зв’язком з Москвою та її імперським поглядом на Україну. Перед моєю країною ще довгий шлях. 

Побороти фашизм не менш складно, ніж усунути наслідки атомної катастрофи. Особливо, якщо його вперто не помічають. 

Ребекка Гармс

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Источник

Оцініть автора
VIP ЗЛО