“Нас не сприймали серйозно,  бо ми самі себе так не сприймали”

Із чеської “Запека” – шкодливий або людина, яка знайде вихід із будь-якої ситуації. А ще я народився в п’ятницю, 13-го.

У 16 років вирішив, що хочу жити цікаво. Через кілька днів утік із дому й поїхав на Урал. Перейшов межу між Європою та Азією. Три дні брів тайгою і горами, попісяв на хмарки з вершини Ямантау. Там зрозумів, що прийняв правильне рішення. Так і живу досі.

Якщо на твою країну напали, маєш її захищати

2014-го прийшов у військкомат в “офіцерський день”. Нервував, довго курив під дверима. Коли таки наважився ввійти, мене послали. Подався в добробат.

Якщо на твою країну напали, маєш іти її захищати. Розумів, що не буду себе поважати, якщо не візьму до рук зброї.

Фотографував до війни та на фронті. Часто, коли виставляв знімки у фейсбук, люди питали, про що вони. Почав писати пояснення. Дивна тенденція була: 100 лайків за знімок і 300 – за пояснення. Так поступово почали з’являтися тексти без фотографій.

 
Віталій Запека, 54 роки, письменник. Народився 13 жовтня 1967 року в Полтаві. Батько – інженер, мати – бухгалтерка. Вчився в електротехнікумі, потім служив шифрувальником у ракетних військах тактичного призначення в Казахстані. Вступив на філологічний факультет Полтавського педагогічного університету, не закінчив. Торік здобув ступінь магістра ІТ-інженерії того ж вузу. Працював на заводі ”Електромотор” у Полтаві. Мав власну справу – виробництво шлакоблоків, тротуарної бруківки. Займався експортом та імпортом сільськогосподарської техніки, стретч-плівки для пакування м’ясних виробів. Мав фірмовий магазин бренду Puma та комп’ютерні клуби. 2015-го пішов добровольцем на фронт у складі батальйону ”Полтава”. Воював три роки, відбув 11 ротацій. Тоді ж почав писати. Видав кілька збірок оповідань, три романи, книжку для дітей, альбом власних фото про війну. За романом ”Герої, херої та не дуже” написав п’єсу ”Пригоди НЕбравого вояка Шрамка”. Лауреат міжнародної літературної премії ”Воїн світла”, премії імені Якова Гальчевського та премії імені Ірини Вільде. Воює та навчає бійців тероборони Полтавщини. Дружина – 50-річна Лариса – працює у відділі кадрів Полтавського педагогічного університету. Донька – 30-річна Ірина – підприємиця. Має внучку Поліну, 5 років. Улюблені напої – пиво й кава, страва – чахохбілі. Колекціонує ікони
Віталій Запека, 54 роки, письменник. Народився 13 жовтня 1967 року в Полтаві. Батько – інженер, мати – бухгалтерка. Вчився в електротехнікумі, потім служив шифрувальником у ракетних військах тактичного призначення в Казахстані. Вступив на філологічний факультет Полтавського педагогічного університету, не закінчив. Торік здобув ступінь магістра ІТ-інженерії того ж вузу. Працював на заводі ”Електромотор” у Полтаві. Мав власну справу – виробництво шлакоблоків, тротуарної бруківки. Займався експортом та імпортом сільськогосподарської техніки, стретч-плівки для пакування м’ясних виробів. Мав фірмовий магазин бренду Puma та комп’ютерні клуби. 2015-го пішов добровольцем на фронт у складі батальйону ”Полтава”. Воював три роки, відбув 11 ротацій. Тоді ж почав писати. Видав кілька збірок оповідань, три романи, книжку для дітей, альбом власних фото про війну. За романом ”Герої, херої та не дуже” написав п’єсу ”Пригоди НЕбравого вояка Шрамка”. Лауреат міжнародної літературної премії ”Воїн світла”, премії імені Якова Гальчевського та премії імені Ірини Вільде. Воює та навчає бійців тероборони Полтавщини. Дружина – 50-річна Лариса – працює у відділі кадрів Полтавського педагогічного університету. Донька – 30-річна Ірина – підприємиця. Має внучку Поліну, 5 років. Улюблені напої – пиво й кава, страва – чахохбілі. Колекціонує ікони

Війна – це не лише бої та стрілянина. Це ще й довгі нічні роздуми. Вирішив записувати свої думки на папері.

Видавці знають, що, тільки-но отримали від мене рукопис, треба його негайно публікувати. Бо можу передумати. Роман “Полінка” в мене виманювали два роки. Віддав із приміткою: “Видати, якщо загину”. Погодився на друк тільки після того, як забезпечили мій загін броніками, касками й усім іншим.

На війні практично не хворів. Усі мої ліки за цей час – дві пачки фервексу. А щойно поставив крапку в романі “Цуцик”, стався емоційний зрив. Трусило, морозило – жодні лікарі не допомагали.

Російська імперія має бути зруйнована. Вперше за 300 років маємо шанс це зробити.

Нарешті світ зрозумів, наскільки від нас залежить

Нарешті світ зрозумів, наскільки від нас залежить. Уже тепер говорять про продовольчу кризу. Але ми не лише житниця – без процесорів, які виготовляли з українських компонентів, не запрацюють нові комп’ютери, не полетять у космос супутники Ілона Маска.

Нас не сприймали серйозно, бо ми самі себе так не сприймали.

Спочатку було дивно повертатись у рідне місто з фронту. Люди безтурботно гуляють, п’ють каву, годують голубів. А за 300 кілометрів – війна, такі самі люди гинуть. Ну як так можна? Потім зрозумів: ми воюємо, щоб люди жили так, як вони хочуть.

Усі диктатори – Нерон, Муссоліні, Чаушеску, Каддафі – були впевнені, що роблять хороші речі. А після їхньої смерті люди плюють на їхні могили.

Під час служби в радянській армії займався пуском балістичних ядерних ракет. Раз на навчаннях ненароком ледь не знищили Алмати. Ракета вибухнула в повітрі за кілька кілометрів від міста.

Після кількох місяців на заводі зрозумів, як точно працювати не треба. Звільнився, отримав зарплату та ­преміальні. Купив за них два ящики горілки й так почав свій перший бізнес.

Якось у Сіверськодонецьку на презентації мене запитали про ставлення до російської мови. Відповів, що вона класна, неперевершена й чудова лише для одного – допиту російських полонених. Дві жінки, які вже придбали мої книжки, лишили їх на кріслах і втекли геть.

Воюємо, щоб люди жили так, як вони хочуть

Я – прямий доказ, що перейти на українську можна й у 50 років.

Російську літературу ми у школі вивчали, світову – лише куштували. Говоримо про російський балет – а ми французький бачили?

В окопах солдати згадують молитви, що їх і не знали. Але є й такі, які стають атеїстами – мовляв, якби Бог справді існував, він не допустив би того, що ми бачили.

Смерть є смерть. Після неї – ніщо. Вірити в рай чи пекло, коли науковці висунули теорію великого вибуху, – нісенітниця. Де тим чортякам узяти стільки казанів і дров на всіх нас?

Я не подібний до своїх батьків. Тато любив техніку, а я її ненавиджу. Мама була тиха, я – живчик.

Коли починав бізнес, раз на три місяці приходили рекетири з пропозицією “захисту”. Я відмовляв. На кожен третій візит били. Я вирахував статистику, коли буду битий, і готувався. Вони не встигали вимовити й слова, як я цідив по зубах. Нещодавно зустрів одного на вулиці – він утікав, а я задовбався давати йому підсрачники.

Обіймаю своїх читачок, коли підписую книжки. Але в моєму роду всі – однолюби. Тому дружина не ревнує.

Коли вперше побачив Ларису, одразу зрозумів, що це саме та жінка, з якою готовий прожити все життя. Не знав, як підступитись. Не придумав нічого кращого, як ледь не втопити її на річці. Потім включив режим підвищеного нахабства й пішов на штурм.

Освідчуватись було страшно. Але гроші на весілля мав – це пришвидшило процес.

У натхнення вірю, але це малий відсоток роботи. Усе решта – праця, праця, праця.

Режисер утік, директорка накупила віскі

На війні можна сміятись і жартувати. Переживав, коли Дніпровський театр вирішив поставити п’єсу за моєю книжкою. Думав, ветерани не зрозуміють гумору й рознесуть зал. Сів близько від виходу. Режисер утік, директорка накупила віскі. Але публіка сміялася, свистіла й аплодувала.

Ні про що не жалкую. Менше довіряв би декотрим людям, яких пригорнув до серця. Та й це для мене наука.

Те, що не помер на війні, сприймаю як бонус. Розумію, що й нині можу загинути. Тому ціную час неймовірно. Прокидаюся на світанку, поспішаю жити, писати ще більше.

Переможемо – накуплю пива й питиму. А потім із дружиною поїду в подорож. Можливо, в Канаду. Там саме мала бути презентація моєї книжки.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”

Источник

Оцініть автора
VIP ЗЛО