На блокпосте сказали выйти из машины: как женщина на коляске спасалась от оккупантов в Буче

Останні новини

Ранок 24 лютого громадська діячка, спортсменка та телеведуча Уляна Пчолкіна разом із чоловіком зустріла у своїй квартирі у Бучі. Сім’я переїхала у своє житло у 2015 році й облаштувала його так, щоб простір для життя був максимально зручним і подружжя могло почуватися незалежним від сторонньої допомоги.

Уляна і Віталій – люди з інвалідністю, які пересуваються на візках і яким довелось пройти чимало випробувань, перш ніж навчитися жити повноцінно. Але того ранку з’явилася одна обставина, до якої вони, як і тисячі інших людей з інвалідністю в Україні, виявилися не пристосованими – війна.

Спуститися у бомбосховище, самостійно купити їжу та життєво необхідні медикаменти – виявилися неможливо. 

googletag.cmd.push(function() { googletag.display(‘div-gpt-ad-1240656-2’); });

Уляні та чоловіку пощастило – їм вдалося евакуюватися з міста, в якому на той час уже велися активні бої між російськими окупантами та ЗСУ. Під вікнами їхньої квартири, що на першому поверсі, ледь не щохвилини було чути вибухи та звуки перестрілок. 

Зараз подружжя у Львові. Тут шукають доступне для себе помешкання, що зовсім не просто, і продовжують допомагати таким же ж людям з інвалідністю, працюючи в організації “Група Активної Реабілітації”. 

Уляна Пчолкіна розповіла “Українській правді. Життя”, як люди з інвалідністю рятуються в умовах війни, якої підтримки потребують найперше і як самі можуть допомагати у боротьбі з агресором. 

 Подружжя Віталій та Уляна у Бучі під час окупації

Життя поділилося на до і після 24 лютого

Коли ймовірність повномасштабного нападу Росії на Україну з кожними днем ставала все більше реальною, Уляна разом з чоловіком намагалися хоч якось підготуватися не лише морально, але й подумати, що робити у випадку різних загроз. Але все ж надто серйозно інформацію про загрозу війни не сприймали. 

“Коли почалася війна, я відчула абсолютну безпорадність, те, з чим так довго боролася. Це відчуття повернулося, бо коли пересуваєшся на візку, то не можеш ані сховатися, ані втекти. Я зрозуміла, що знову стаю залежною від допомоги інших. А це для мене завжди було найстрашнішим”, – розповідає Уляна.

Травму спинного мозку жінка отримала у 21 рік. Спочатку навіть пробувала накласти на себе руки, бо не могла змиритися з думкою, що не зможе бути самостійною. Але згодом це відчуття все ж вдалося побороти:

“Довелося докласти багато зусиль, щоб організувати незалежний простір для життя і роботи та почуватися максимально незалежною. І тут війна…”

І от у 2022-му повторилася історія 2014 року, коли люди з інвалідністю взагалі не розуміли, як виживати, як евакуйовуватися, як потрапити у сховище… Тоді, зі слів Уляни багато лежачих хворих загинуло у своїх домівках, бо евакуювати їх не було як. 

Вимушені переселенці з інвалідністю залишили свої пристосовані під власні потреби помешкання і жили часто в непридатних умовах. Багато людей були вимушені повернутися на окуповані території саме через фактор житлових умов. 

Знаючи потенційні загрози, які принесе війна, одразу на другий день з початку вторгнення Уляна разом з лідерами активної реабілітації створили координаційний хаб, щоб гуртуватися, обмінюватися ідеям, планувати допомогу… 

“Роботи виявилось дуже багато. Ми почали думати, як жити без засобів гігієни при нетриманні сечі або калу, що є наслідком травми спинного мозку. Я порадила шукати катетери Фолея, тому що прокладки, памперси, чи одноразові катетери можуть бути недоступні”, – каже Уляна.

 Травму спинного мозку жінка отримала у 21 рік

“Ракети, снаряди літали над нашими головами”

Уляна з чоловіком жили у багатоквартирному будинку. Як тільки почалася війна, до них в однокімнатну квартиру перебралися жити сусіди: чоловік з жінкою та двома дітьми і їх домашні улюбленці. Разом було легше організовувати побут. 

“З їжею, теплою водою проблем не було. Коли зникли комунікації – готували на вогні біля будинку. Було холодно, але це ми пережили”, – розповідає Уляна.

А от яка доля людей з інвалідністю, що живуть у приватному секторі, – їй невідома, але там, каже, було набагато важче дістати хоч якусь провізію.

У жоден бункер на візку не заїдеш, тому в Уляни та її чоловіка не залишалося іншого вибору, окрім як сидіти у квартирі.

Гостомельський аеропорт знаходиться на відстані приблизно п’яти кілометрів від будинку Уляни. Тому звуки вибухів вони чули цілодобово. 

“Ракети, снаряди літали практично над нашими головами, та щось з цього вибухало біля нас. Містом їздили російські танки й паралельно відбувалися бої піхоти. Як нам не влучило у вікно – не знаю. Просто дивом. Одного дня з нашого балкона йшла перестрілка, ми сховалися у ванній, і я почула як хтось сказав: “Меня ранили”, – пригадує жінка. 

27 лютого відбувся бій безпосередньо біля будинку Уляни. Сусідній  – практично розбомбили. У їхній будинок влучив снаряд на четвертий поверх, а у сусідньому під’їзді прилетіло на дах. 

“Весь цей час ми були у квартирі й до кінця не розуміли, де і що вибухає. Росіяни стріляли прицільно по інфраструктурі, тому також в цей день зникло світло. Його відновили упродовж доби, але пізніше воно таки зникло назовсім. Не було також газу і води. Ми одразу опинилися в блокаді”, – каже. 

Читай також:

До 9 березня Уляна з чоловіком просиділи у власній квартирі. Коли ще за декілька днів до початку війни вона написала мерові Бучі, як бути з евакуацією людей з інвалідністю, на випадок, коли почнеться війна, він відповів: “По вас приїдуть”. Ніхто не приїхав окремо по них і по інших людей з інвалідністю. 

Виїхати з міста більш-менш безпечно було можливим лише у перший день до обіду, тоді як частина людей з інвалідністю, а таких у Бучі близько двох тисяч, просто залишилися в місті. Дехто з них з церебральним паралічем у важкій формі, дехто лежачі. 

Де вони зараз, Уляні не відомо, але вона знає, що, наприклад, лежачі літні люди, які проживали у будинку для пристарілих, – померли від холоду і голоду. Хто міг евакуюватися, той і врятувався разом з персоналом.

Евакуація з Бучі

9 березня Уляна з чоловіком вирішили спробувати виїхати з міста на власному автомобілі, бо гуманітарний коридор, як з’ясувалося потім, було зірвано. Уляна їхала за кермом власного авто, а чоловік – у мікроавтобусі, який належить організації, в якій працює подружжя. Так вони змогли взяти з собою сусідів, які теж хотіли евакуюватися.

“Коли ми їхали містом, то бачили вздовж вулиць багато розстріляних цивільних авто, в одному з яких був труп цивільного чоловіка. Також бачили й розстріляну машину швидкої допомоги. Всюди на бронетранспортерах їздили російські окупанти. І нам просто пощастило, що вони не вирішили розстріляти й наші автомобілі. Звуки вибухів, пострілів лунали всюди”, – розповідає.

Далі їхали через російські блокпости, де обшукували, перевіряли документи, а ще шукали відеореєстратори. 

“На одному з пунктів мене запитали, чи маю реєстратор, я відповіла, що ні. Пощастило, що машину не обшукували, бо, від’їхавши, я згадала, що у підлокітнику в мене лежить подарований новенький відеореєстратор, яким я ще жодного разу не користувалася. Я одразу викинула його, бо знала, що попереду ще будуть перевіряти”, – пригадує. 

Так і було. На одному із блокпостів машину обшукували. Коли один з окупантів наказав вийти, Уляна відповіла, що не може, і показала візок. 

“Тоді він сказав зневажливо і нервово: “Ладно”, – розповідає жінка. –  Обшукавши багажник, попросив телефон. У цей момент я розгубилася і почала пригадувати, де поклала його, але, на щастя, в цей момент, хлопець який їхав зі мною дав свій. У моєму телефоні можна було знайти компромати й це могло створити нам проблеми. Хоча всі фото і відео я встигла видалити“.

Так їм вдалося проїхали усі численні блокпости й евакуюватися з небезпечної зони. Вже пізніше Уляна дізналися, що їхню квартиру у Бучі пограбували російські військові. Зараз там вибиті двері.

Читайте також: “Обіцяв намотати маму на гусеницю”: історія українського бійця, чий батько воював на боці окупантів

Сьогодні жінка закликає усіх своїх друзів виїжджати з небезпечних регіонів заздалегідь, поки є можливість:

“Знаю, що для людей з інвалідністю дуже важко покинути власний зручний, облаштований простір, але, повірте, коли біля ваших помешкань стрілятимуть – шансів врятуватися буде менше”. 

 Зараз чимало людей потребують медикаментів – за цей напрямок відповідає Уляна. Ліки шукають разом із волонтерами

“Допомогти може кожен”

Приїхавши до Львова, Уляна з чоловіком знову взялися до роботи над проєктами Групи Активної Реабілітації. 

Організація пропонує анкету для людей з інвалідністю, де вони можуть написати свої потреби. Далі з людьми контактують працівники й обговорюють їхній випадок детальніше.

Організація надає допомогу людям, які мають травму спинного мозку і користуються кріслом колісним. Запити, які приходять від різних категорій людей з інвалідністю –  перенаправляють. 

Зараз чимало людей потребують медикаментів – за цей напрямок відповідає Уляна. Ліки шукають разом із волонтерами. 

“Те що є у нас є –  засоби при інконтиненції, коляски та інше – формуємо і відправляємо тим, хто цього потребує, часто з опцією кур’єрської доставки, – розповідає Уляна. – Також у нас з’явився окремий напрямок – допомога в евакуації та поселення за кордоном. Нас просять допомогти знайти відповідне житло, тому що з доступністю житла та його кількістю там теж не все чудово”.

Також в організації шукають волонтерів у різних містах, які можуть принести продукти чи ліки людям додому, або ж просто провідати й запитати, чи все у них гаразд, яка є потреба, та допомогти. Часто у міста привозять гуманітарну допомогу, а люди просто не можуть по неї прийти. 

Читайте також: 350 людей у тісному підвалі: спогади волонтерки про 27 днів окупації на Чернігівщині

“Допомогти може кожен і не обов’язково через нашу організацію. Зверніться до своєї місцевої влади, до соціальних служб і розпитайте, чи допомагають вони людям з інвалідністю, що саме роблять. Попросіть звіти. Пригадайте, можливо у вашому чи сусідньому будинку, скажімо, живе жінка, яка пересувається на візку. Поцікавтесь, де вона, чи не потребує допомоги”, – радить Уляна.

Війна має змінити погляд суспільства на потреби й можливості людей з інвалідністю, вважає жінка. І хоч більшість висновків ще попереду, вже зараз для Уляни очевидно, що жоден будинок не можна будувати без доступного бомбосховища, а план евакуації потрібно розписувати для людей залежно від того, яка саме у них інвалідність.

“Думаю, найкращим зразком мав би бути досвід Ізраїлю, де всі ці речі добре продумані й де, між іншим, люди з інвалідністю можуть служити в армії. І це правильно, адже ми можемо працювати, скажімо, у кібервійськах. Люди з інвалідністю потребують допомоги, але також вони потребують бути частиною суспільства та своєї країни“, – каже Уляна.

Оксана Левантович, спеціально для УП. Життя

Усі фото із соцмереж Уляни Пчолкіни

Источник

Оцініть автора
VIP ЗЛО