“Мы увозили в багажнике авто 10 тысяч убитых детей”. История украинской волонтерши с израильским паспортом

Останні новини

“В Україні мертві падають із неба, в Ізраїлі живі лізуть з-під землі, щоб вбивати. Усі ознаки кінця світу”.

Це повідомлення в месенджері Євгенія Даниленко надіслала 17-го липня 2014-го року з бомбосховища під час обстрілу Тель-Авіва ракетами ХАМАС.

Того дня над Україною збили малайзійський “Боїнг-777” – рейс МН17.

Того ж дня 13 терористів-хамасівців через підземні тунелі просочилися на територію Ізраїлю. 

Женя в Ізраїлі з 2011-го. В Києві у неї залишилися батьки і квартира на 14-му поверсі багатоповерхівки на вулиці Чорнобильській. У житлі схованка з раритетами – автографом “мумій троля” Іллі Лагутенка та невідправленим листом до Фредді Мерк’юрі: “І love you”.

Десь там на антресолях бралася пилом зібрана батьками колекція статей Жені з газет і журналів, де вона встигла попрацювати. 

До від’їзду до Ізраїлю вона писала хороші тексти. Коли тексти ставали поганими, пояснювала: “Я закохалася”. Протидіяти цьому було так само марно, як боротися зі зміною дня і ночі…

У липні 2014-го в неспокійному, але мирному Києві повідомлення Жені з Тель-Авіва під ракетними обстрілами читалися, як фікшн. Навіть після Майдану та окупації Криму. Навіть під час війни, що точилася на Донбасі.

“Моє нове правило: все важливе має бути в легкодоступному місці. Ключі, повідець для собаки, рушник. Здатність за звуком відрізнити ракету, збиту в повітрі, від тієї, що впала – незамінна навичка”.

“Ти ставиш собі на телефон застосунок “Сирена”. А в налаштуваннях замість того, щоб вибрати сповіщення у своєму місті й угамуватися, ставиш ще кілька – місто, в якому родичі, місто, в якому подруга, місто, яке на кордоні. “Щоб бути в курсі”, – пояснюєш собі”. 

“Телефоную до Центру здачі крові, пропоную допомогу. Чую у відповідь: “Люба, у нас вже надто багато крові”. Неможливо зрозуміти, де закінчуються страшні новини і починається це хвалене почуття гумору”.

“Знайома пояснила своїй доньці, що за допомогою сирени розганяють птахів. І тепер не знає, що робити, бо дівчинка почала боятися голубів”.

У травні 2022-го всі ці повідомлення читаються інакше, ніж вісім років тому.

Російські ракети connecting people.

 

Євгенія Даниленко: Прокинулася з думкою – яке ж це щастя, що ми можемо бути людьми. Ранок, новий день, привіт! Погнали воювати

Фото: з особистих архівів Євгенії Даниленко

Інсулін і свинячі ребра

24-го лютого 2022-го режисер відеомонтажу 35-річна Євгенія Даниленко в орендованій квартирі десь в тель-авівському районі Яффо збирається вносити останні правки до короткометражки “Border Line”. Фільм про те, як ізраїльтяни з різних всесвітів намагаються шукати спільну мову.

Монтаж ще одного фільму чекає на неї в Києві. Він про Татарбунарський район на півдні Одещини. Знімали цілий рік – чотири пори року Бессарабії.

Останні кілька років Женя живе на дві країни.

– У Києві що спокійніше ти живеш, то краще. У Тель-Авіві що швидше, то краще. А десь посередині – я та мої заспокійливі пігулки.

…Вранці 24-го вона читає новини з України і розуміє, що монтаж фільму скасовується.

Женя купує квиток на найближчий рейс Тель-Авів – Варшава. До аеропорту її везе подруга-ізраїльтянка. Вона урочисто вручає “тривожну валізу” з павербанками, ліхтарем з динамо-машиною, солодощами в дорогу та диво-мішком, куди можна сховатися на випадок морозу. 

У варшавському аеропорті юрба “руссо туристо”. Вони обурюються і кричать полякам: “Нам терміново треба додому! Ми не розуміємо вашу англійську! Ми вимагаємо посла!”

Женя спостерігає, потім спокійно каже їм: “У мене є для вас гарне рішення, як швидко потрапити до Москви. Дістаєтесь України. А там верхи на ракеті”.

Наступний рівень квесту із перешкодами – автобус Варшава – Львів. 

− У нас був триповерховий автобус всередині одноповерхового. Я сиділа на руках у 120-кілограмового пана, він – на руках якоїсь тендітної панночки.

Назустріч йшли люди зі Львова у бік польського кордону – переважно жінки з дітьми.

Марш-кидок із Тель-Авіва до Львова тривав 30 годин. 26-го лютого Женя була в Україні.

Коли дісталася, одразу зателефонувала подрузі.

– Слухай, – питає, – в тебе у Львові хтось є?

− Хто потрібен?

− Потрібно швидко витратити мої три тисячі доларів на ліки для військових.

Три тисячі доларів розлетілися за шість годин. Ходили аптеками зі списками найнеобхіднішого для військових шпиталів Києва та Харкова.

Потім Женя додала ще трохи грошей із запасів. Потім кинула клич в інтернеті. Півгодини смартфон не вгавав дзеленьчати від повідомлень про перекази.

− Ми приїхали по товар на легковику. З нас посміялися. Кажуть, де ваш бус? Я думаю: “Який ще бус, навіщо?”. Просто не розуміла, скільки це ліків.

Все це потрібно було десь зберігати до того, як ліки роз’їдуться країною. Через десяті руки знайшли якийсь склад на дві години.

Дві години розтяглися на три місяці, а “стартовий бюджет” у 3 тисячі виріс до 300 тисяч доларів.

 

Євгенія Даниленко: Насправді треба вчити людей волонтерити, бо зайві рухи шкодять. Іноді краще не рухатися взагалі

Один із складів був на другому поверсі ресторану, що на ту мить не працював. Красиво, хоч і не надто кошерно: згори інсулін, знизу – свинячі ребра. 

Конкретна, адресна та точкова

“Я стала конкретною. І адресною. І точковою. Сьогодні я переступила відправлення в 4 мільйони гривень. У мене вже бракує яєць”, – одного дня зізнається Женя.

Географія конкретних, адресних і точкових розсилок: Миколаїв, Маріуполь, Херсон, Харків, Київ, Ірпінь, Чернігів, Запоріжжя, Дніпро, Авдіївка, Кам’янське, Сєвєродонецьк, Краматорськ.

Закуповувати доводиться все: шовний матеріал та хірургічні інструменти, антибіотики, знеболювальні, адреналін, морфін, дефібрилятори, антиопікові препарати, заспокійливі. Спочатку дивував підвищений попит на алохол – у країні начебто “сухий закон”, але всі чомусь мають проблеми з печінкою. 

Перші посилки з ліками відправляли зі Львова до Харкова. Вони їхали дві доби – трасу обстрілювали. Водіям видали бронежилети, привезені з Ізраїлю. Для спрощення переміщення через кордони їх оформили як реквізит для фільму про війну, що його нібито знімають в Україні.

До Херсона відправляли ліки напередодні окупації. Коробки через блокпости не провезти, доводилося розкладати по одній упаковці ліків у кишені водіїв. Якщо зупиняли, казали, що це їхні особисті: “Оце в мене тут болить”.

Пізніше почали не лише “лікувати” військових і цивільних, а й годувати переселенців. Спочатку 300 людей, за кілька днів їх стало 800, наразі 1200. 

 

“Паляницею” рулять учотирьох. І ще від 15 до 40 помічників – водії, вантажники. На фото (зліва направо): Євгенія Даниленко, Сергій Беккер, Юлія Білоногова, Олексій Солодунов

Одного дня на самому початку прийшов друг і сказав: “Досить партизанити. Чули жарт про паляницю-полуницю? Я зареєстрував домен palyanytsya”.

Так ноунейми стали волонтерською організацією “Рalyanytsya”, а Женя Даниленко – єдиним у світі CEO, яка мріє, щоб її компанія закрилася якнайшвидше.

Принаймні вона вважає, що єдиним.

Але Євгенія помиляється. Рідкісний український волонтер не мріє закрити цю богадельню і зайнятися нарешті своїм життям.

Колись. Після війни, пандемії, кінця світу. 

Народна республіка Волонтерія

“Єдине, що ти можеш зробити, коли нічого не можеш зробити − усвідомити масштаби катастрофи. Гаразд, не усвідомити, але хоча б спробувати”, – писала Женя у липні 2014-го з бомбосховища у Тель-Авіві.

– В Ізраїлі ти не береш участь у війні, якщо ти не в армії. Ти знаєш, що є “Залізний купол”, який тебе захищає. І є податки, які ти платиш, щоб “Залізний купол” тебе захищав.

В Ізраїлі почуваєшся більш захищеним фізично і менш – емоційно. Тому що від тебе нічого не залежить. Все, що ти маєш робити працювати на своєму місці й не забувати про шопінг, аби працювала економіка. А в Україні залежить, – каже вона у травні 2022-го. 

Женя намагається уникати слова “волонтерка”, говорячи про себе. Дається взнаки звичка триматися подалі від мейнстріму. Але це нічого не змінює. Зрозуміти, що перед тобою волонтер, не складно.

Родових ознак три.

По-перше, волонтер обов’язково відчуває провину за те, що робить “мало”, “не так”, “не туди” і “не тоді”. Волонтери-неофіти на додаток до особистої вини відчувають ще й “іспанський сором” через недосконалість всього роду людського. 

По-друге, будь-який волонтер мріє про державу, яка впорається з усім без його допомоги. Це утопія. І не лише тому, що така держава існує хіба що у фантазіях Томаса Мора і Томмазо Кампанелли. “Спричиняти добро” – голка, зістрибнути з якої мало кому вдається.

По-третє, ареал проживання волонтера – там, де “дупа”. В інших місцях волонтери не розмножуються. У цьому сенсі Україна – парадайз. Майдан, війна, ковід, війна. Народна республіка Волонтерія в державних кордонах 2014-го року.

 

Євгенія Даниленко: Одного разу нам обіцяли привезти з Чехії адреналін для хірургії. А натомість приїхали памперси для дорослих.Телефоную їм: “Ми просили адреналін. Якщо у вас його немає, то все окей. Просто скажіть. Я ж впевнена, що він їде”. Вони образились: “Ми намагалися. Ну, не було адреналіну. Хоч щось візьміть”

– Волонтер має два пунктики, – говорить Женя. – Перший – повний склад. Я починаю панікувати у таких випадках. Значить, якась лікарня щось не отримала. І навпаки – порожній склад спричиняє напади щастя. Все поїхало – клас.

Другий пункт – відправки на Новій пошті. Заходиш, у тебе дві палети. І тут за тобою в черзі замальовується людина з трьома палетами. У когось більше! І ти думаєш: “Я ліки до лікарні швидкої допомоги відправляю, а ти куди?” Якось так розпереживалася, що наш водій каже: “Піду на розвідку, що там у них”. Повертається і заспокоює: “Та не переживай ти – у них там печиво, причому гівняне”. 

Фарммафія, анархісти та шишки на допомогу

Коли з’явилася “Рalyanytsya”, Женя згадала, що в минулому житті мала два великі кохання.

Перше – українська фармацевтична мафія, яку вона виводила на чисту воду, коли була журналісткою десять років тому.

Вона зателефонувала всім своїм “теплим” контактам. Сказала, що зараз не час для колишніх образ. Ці люди тепер здають їй своїх постачальників, аптеки, мережі, знайомих, через яких можна дістати ліки.

Друге кохання Жені – європейські анархісти. 

– Я колись підживала у їхніх сквотах. Майже всі мої друзі поїхали до Берліна. Якось вони дзвонять і кажуть: “Відчиняй ворота, ми під’їжджаємо до твого складу”.

Чуваки їздять із Берліна автобусом, привозять усе, що складно купити в Україні. Самі шукають гроші. Ми платимо лише за бензин, і не всі, до речі, беруть.

Прекрасні хулігани, які працюють на перемогу України.

Іноді перемогу України наближають дивні вантажі.

– Якось до нас приїхали величезні прокладки. На коней чи що – просто нелюдські. В них можна цілком загорнутися у разі холоду. Прокладка-пуховик.

Або надіслали нам посилку з трубками для трахеотомії. Серед них чомусь опинилася трубка та маска для підводного плавання. Пакували ті трубки, кинули і цю про всяк випадок. 

І вишенька на торті. У мене подруга працює у благодійному фонді у Кремнієвій долині. У Лос-Анджелесі відкрили пункт прийому гуманітарки для України. Приходить літня жінка й урочисто простягає коробочку. В ній магнітик на холодильник і шишки. Справжні з лісу. Від усього серця. 

Усі хочуть допомогти, важко залишатися осторонь.

Піу-піу і пакети для трупів

Безглузде це заняття шукати історичні паралелі. Особливо, коли вони самі тебе знаходять.

У День пам’яті жертв Голокосту 8 квітня, коли усі в соцмережах писали “never again”, Женя замовляла пакети для трупів.

– Дзвонять нам чуваки із Луганської області. Говорять, пакети рвуться, випадають частини тіла. Тому що пакети розраховані на вагу до 100 кг, а якщо це чоловік у повній бойовій викладці. Потрібні міцні, з ручками, з рукавичками та нормальними замками.

Спочатку купували на Черкащині. Потім наші берлінські анархісти-активісти з’ясували, що у когось із їхньої тусовки бабуся з дідусем – власники ритуальної служби. І ми такі: “Вау, дякувати Богу, ми знайшли пакети для трупів!”.

Купили 400 штук і ще 800 нам везуть із Берліна. Таке ось “never again”, бл*дь. Сиджу, єврейська морда, на День пам’яті жертв Голокосту пакети для трупів замовляю. Але, хтось має цим займатися. Це – частина війни.

І це теж частина війни.

– На третій-четвертий день війни ізраїльські та німецькі знайомі запитали: “Тобі відправити постінор?” Це таблетки для термінової контрацепції.

Я сказала: та що ви кажете, звісно, ні. До чого тут постінор. Це ж війна, а не оргія. Хлопчики бігають із гарматами – піу-піу-піу, ракети літають. Це не Перша світова. 2022-й, ніхто нікого не ґвалтуватиме. Люди на війні штани не знімають.

Вони відповіли: “Ну, послухай, треба бути готовим до всього”.

А потім ми почали отримувати запити. Дуже багато. Я не знаю всю статистику зґвалтувань у містах та селах, окупованих росіянами. Ніхто її не знає.

Партнери із Німеччини запропонували 10 тисяч наборів для абортів. Це майже 60 тисяч пігулок. Їх треба було привезти до України.

– Три дівчинки – я та дві волонтерки – сіли в машину і поїхали. Такі щасливі, бо з’явилася нагода покататися за ліками. Дорогою туди – щебетали. Назад їхали мовчки. Ми везли у багажнику 10 тисяч убитих дітей.

Ось таке піу-піу.

Був будинок, немає будинку

“Напевно, треба висловитися. Мого будинку немає, мої батьки безхатченки. 

Ну, так я висловлюся: улюблені мої, ми переможемо. Ми тут. Я працюю на складі, у нас ліки, ми не їдемо. Побудуємо і будинок, і все, що потрібне. Багато будинків. Все зробимо. Усі ми разом. А решта йде на х*й”, пише Женя в соцмережі 15 березня.

Про те, що до її будинку “прилетіло”, мама Жені дізналася, розмовляючи телефоном із сусідкою. “Ірочко, я не можу вийти, бо горить лінолеум. У нас 14-й поверх, пожежники ще не дісталися, доки дійдуть, ми згоримо”.

На той час батьки Жені, її 90-річна бабуся – російськомовна єврейка із Донецька, і сестра бабусі, на щастя, встигли евакуюватися до Львова.

– Бабуся приїхала з важким рюкзаком. Нікому не сказала, що там. Коли до нього підійшов мій собака, рюкзак почав тікати. “Що в рюкзаку, бабусю?” “Так там же кіт. Такий добрий кіт, 20 годин їхав, не мурчав, не пив, не писав”.

Зате 80-річна сестра бабусі евакуювалася з величезною валізою. У ньому намиста, купальники, літнє взуття, сукні. Все найкрасивіше взяла із собою. І дуже дивувалася: “Хіба Женечка не везе нас в евакуацію на море?”

 

У зруйнованому київському будинку залишилася схованка з раритетним автографом “мумій троля”, не відправленим листом до Фредді Мерк’юрі і власними фото

“Євроремонт” і квартира-невидимка

“Дуже добре пам’ятаю, як на початку 1990-х моя сім’я не мала грошей навіть на кашу, не кажучи вже про жвачки чи смаколики. Одного разу я отримала “під ялинку” снікерс − цілий справжній шоколадний батончик, омріяний роками. Я плакала і була найщасливішою дитиною на Землі.

Сьогодні ми отримали з Німеччини для українських хірургів препарати, яких по всьому світу зараз не знайти, омріяні препарати. Цього разу я не плакала, але це крутіше за будь-який снікерс. Тотальне щастя. Скоро будемо надсилати” − написала Женя 10 березня. 

І знову паралелі − куди від них подітися. Того ж дня у стрічках з’являється новина про те, що спікер ізраїльського Кнесету не дав згоду на виступ президента України перед депутатами через те, що у парламенті ремонт в залі засідань.

Слово “євроремонт” почало грати новими сенсами.

 

Тату з тризубом з’явилося на руці Жені нещодавно

До речі, про ремонти.

Окрім “паляниці”, 2022-й рік приніс Жені ще два надбання.

По-перше, нове татуювання на руці – герб України.

– Пішла в душ, дивлюся, а на нозі старе тату – гусак. Якщо мене роздягнути, бандерогусак у чистому вигляді.

По-друге, нерухомість. На початку лютого Женя зробила найвдалішу інвестицію в житті. Купила квартиру у Києві.

На 15-му поверсі будинку, якого немає. Бо до війни встигли збудувати лише три поверхи. Чи добудують, тепер одному богу відомо.

− У мене є квартира-невидимка. Ризик втратити її – 0,0%. Жодна російська наволоч не зможе її розбомбити. Шах і мат! 

Михайло Кригель, УП 

Источник

Оцініть автора
VIP ЗЛО