Как живет украинская Одесса между русским языком и российскими ракетами – репортаж

Останні новини

Одеса тривалий час мала репутацію “проросійської”. Вісім років тому місцевий Майдан показав протилежне обличчя міста, вийшовши на спротив “руской вєснє”. У сутичках 2-го травня тоді загинули пів сотні людей.

Але ніщо не могло так швидко знищити штамп “проросійське”, як російські ракети.

Зараз жовто-сині прапори в Одесі на кожному кроці: на ресторанах, дверях модних бутиків, біля пам’ятника Пушкіну та просто на будинках. На бетонних перегородках – відомі написи про російський корабель. На старовинній кенасі в центрі – плакат “Если маму кто-то тронет, того мама похоронит”.

Протягом останнього тижня Одеса почала все частіше з’являтись у воєнних зведеннях. Чи це той самий російський корабель, знищений українськими захисниками, не дає окупантам спокою. Чи їх бере злість від неможливості прорвати оборону в Миколаєві.

У місто-порт почали частіше прилітати ракети. Одна з них, 23-го квітня, вбила одразу 8 людей, близько 20 – поранила. Майже одночасно почалися провокації у сусідньому “Придністров’ї”.

“Українська правда” з’їздила в Одесу, щоб подивитись, як місто живе зараз. 

Воно відоме на весь світ як місто культури, архітектури й мистецтва. Саме зараз тут уже могли би водити екскурсії для туристів. Ми вирішили зробити те саме. Але це буде екскурсія новою, воєнною реальністю.

Нам допомогали:

  • Дмитро Шаматажі, екскурсовод з проєкту “Архітектура Одеси”;
  • Марат Корольов, голова Приморської районної адміністрації Одеської міськради;
  • Олександр Левицький, засновник проєктів “1000 дверей Одеси” та “Архітектура Одеси”;
  • волонтерки Інга Кординовська та Наталія Богаченко;
  • військовий Євген Геврик

та інші одесити, які траплялися нам у місті.

“Ласкаво просимо в місто-герой Одесу”

Напис-привітання на вокзалі сьогодні читається інакше, ніж три місяці тому. Слово “місто-герой” більше не звучить як книжно-радянське. А читають цей напис тепер не туристи, а вимушені гості міста.

У лютому Одеса зазвичай починає готуватись до курортного сезону. Цьогоріч у березні-квітні вона стала одним із хабів для тих, хто тікає від війни. Передовсім – із сусіднього Миколаєва, який росіяни атакують від самого початку повномасштабної війни.

За два місяці через одеський вокзал пройшло понад 150 тисяч людей. Переселенці їдуть сюди, щоб зупинитись на якийсь час і вирушити далі на захід.

 

всі фото: Дмитро Ларін

“Ласкаво просимо”, – каже їм велика неокласична будівля з куполом і колоннами. Такий вокзал побудували в місті в 1880-тих роках під керівництвом архітектора Олександра Бернардацці.

У 1944 році нацисти замінували будівлю під час відступу. Її підірвали, залишивши на місці лише руїни. Повторюючи загальні риси архітектурного проєкту, новий вокзал звели в 1952-му році. Він і працює донині.

Щоправда, сьогодні помилуватись архітектурою можна не завжди. Після заходу сонця через світломаскувальний режим вокзал скоріше нагадує закинутий палац. У ньому волонтери та соцслужби організували штаб для переселенців: з їжею, засобами гігієни, одягом.

У тих же 50-х роках, коли побудували вокзал, радянський співак Леонід Утьосов заспівав “У Чёрного моря”. Ця пісня досі зустрічає і проводжає поїзди з містянами та туристами. Попри зірваний сезон мелодія однаково лунає.

За два місяці війни з Одеси ходять до 10 рейсових потягів щодня. Вони почали відновлювати рух нещодавно, а перші півтора місяці звідси курсували безкоштовні евакуаційні потяги. У вагонах, кожен з яких зазвичай вміщує близько 30-60 осіб, їхали по 90-100 біженців. Виїжджали зі своїх домівок і місцеві.

“Я офіційних цифр не бачив, казали, що близько 30% виїхало, – розповідає УП Марат Корольов про кількість одеситів, які виїхали. – Якщо в Одесі офіційно живе мільйон, то ми можемо припустити, що 300 тисяч виїхало”.

 

Рішельє, Бабель, ЗСУ

Якщо приїхати в Одесу ранковим потягом, то напівпорожнє місто спершу можна і не відрізнити від буденного. Одеса й у мирний час прокидалася не рано.

 

Дерибасівська під час війни

Вже годині о 9-ій стає зрозуміло: частина закладів так і не відчиняться. А йдучи від вокзалу до центру, кілометри за 2, зустрінете видимі ознаки війни: блокпости, укріплення, протитанкові їжаки. 

 

Перекритий Пішохідний (у народі – Тещин) міст

До військового периметра в центрі ви будете йти кількома центральними вулицями: Рішельєвською, Катерининською або Пушкінською. Вони ще з 19-го сторіччя мали свій функціонал.

Екскурсовод Дмитро Шаматажі розповідає нам про кожну:

“Рішельєвська – це вулиця контор і банків, ділова частина міста. Вона впирається в Оперний театр, це один із найкоротших шляхів від вокзалу до центру міста. І, звісно, вгадайте, яку назву вона мала в радянський час? Леніна. 

А от румуни вважали Катерининську більш важливою, оскільки саме вона з 1941-го по 1944-ий роки носила ім’я Гітлера. Катерининська – вулиця бурхливої торгівлі. Тому більшість будинків тут мають перші поверхи, спроєктовані на здачу під магазини.

Пушкінська – це вулиця аристократична, здебільшого житлова, там зводилися садиби, маєтки, розкішні дохідні будинки”.

Вулиця Рішельєвська, яка колись носила ім’я кровожерливого росіянина з минулого, тепер об’єднує одеситів у боротьбі проти сучасної російської кровожерливості. Тут розташовані два великі волонтерські штаби. 

Один із них – у будівлі колишнього банку. В 2017-му тут відкрився Odesa Food Market – популярний простір із двома десятками ресторанів всередині. У мирний час тут завжди було людно. 

 

Гуманітарний штаб у будівлі Одеського ринку їжі

Зараз будівля теж не пустує. Але замість бургерів, фалафеля й смузі тут говорять про пластирі, спальники і павербанки.

Над колишнім баром видніється вказівка для російського корабля. А за стійкою “Устриці та ігристе”, прикрашеною синьо-жовтими прапорами, нині фасують шампуні та серветки.

 

У будівлі популярного фудкорту одесити роздають гуманітарну допомогу

 

“Я на другий день була на кухні в територіальній обороні, годувала хлопців борщем. Стояла і думала: я можу, звісно, і борщем годувати, але, маючи освіту і знання, треба зробити більше”, – пригадує керівниця волонтерського центру Інга Кординовська.

У мирному житті вона – адвокатка. Крім професії любила стильно вдягатись, готувати, вести блог і цікавилась урбаністикою. А за кілька днів великої війни, побачивши хаос у волонтерській допомозі, вирішила організувати спеціальний центр.

 

Інга Кординовська, керівниця гуманітарного штабу на фудмаркеті

На думку одразу спало приміщення фудмаркету: зручна локація в центрі, багато простору. Власники майданчика погодились швидко, розповідає Інга:

“Я з ними зустрілась, за 5 хв пояснила свою візію. Вони сказали: так, ми згодні”.

І вже за 4 дні війни центр відкрився. Насамперед щоб допомагати захисникам. А потім – і біженцям, коли вони стали з’їжджатись у місто.

 

Волонтерка Валентина організувала власне виробництво спальників для бійців

У перший тиждень одесити та бізнес все збирали самотужки. За тиждень до активістів доєдналась міська влада, щоб об’єднати зусилля. Це, за словами Інги, спершу викликало у них скепсис: 

“У нас раніше була конфронтація з владою. Всі переживали, що буде, як завжди: вони будуть говорити, а ми – робити. Але, на моє здивування, це не так. Мені би хотілось, щоб після перемоги лишилась така синергія з владою”.

У кінці березня силами цієї синергії в місті відкрили ще 4 волонтерські точки, де опікуються переселенцями. З того часу місто допомогло 13 тисячам біженців.

 

Малюнки, які військовим передає 5-річна одеситка

На Ринку їжі займаються, як їх тут називають, “корпоративними замовленнями”: для лікарень, військових частин. Тут також лишився “мозок”: у волонтерів є ІТ-підрозділ, комунікаційники, юристи, фандрейзинговий підрозділ. Для обліку складів і реєстрації замовлень спеціально написали комп’ютерну програму.

Сумарно тут працює близько 200 людей, на зміні – по 70-80. Усі – безоплатно.

 

Волонтери у гуманітарному штабі на Ринку їжі

Зараз склади з фудкорту з’їжджають, оскільки в місто, що оживає, повертаються ресторани. Тут залишиться лише невеликий бек-офіс. Видавати допомогу будуть і надалі, в одній із сусідніх точок на тій же вулиці – школі.

Це 117-та школа, одна з найкращих у Приморському районі,” – показує її нам Марат Корольов, очільник району. 

 

Перед гуманітарним центром у школі

Зараз перед нею стоять намети з одягом для біженців, а до входу всередину тягнеться черга. Людям у ній потрібне різне: хтось просить у волонтерів найзвичайнішого – капусти і цибулі, оскільки грошей від держави ще не отримали.

Кожного реєструють за паспортними даними у комп’ютерній базі, доступ до якої мають всі гумштаби. Щодня тут приймають по 300-400 переселенців.

 

Реєстрація переселенців у гуманітарному центрі

“Ми видаємо допомогу раз на два тижні. Хоча держава хоче, щоб ми видавали раз на місяць, але це дуже мало”, – розповідає Наталія Богаченко, яка керує штабом у школі. Людина зі швидкими рухами і постійною посмішкою на обличчі. До війни – військова волонтерка та місцева депутатка. 

 

Наталія Богаченко керує волонтерським штабом у школі №117

У школі видають сухпайки, засоби гігієни, посуд, ковдри, речі для дітей: харчування, візочки та ванночки. Одеські ресторани щоденно привозять по 300-400 порцій гарячих обідів. Хостели приймають людей без житла. З волонтерами співпрацює навіть хімчистка, куди відвозять візки для дітей.

Допомогу передають і з-за кордону, від міст-побратимів у Туреччині, Іспанії, Болгарії, Румунії, Греції. Одяг тут уже не приймають: одесити принесли стільки, що кілька фур відправили в Бучу і Миколаїв.

У самому штабі щодня працюють близько 35-40 волонтерів. Хто ці люди?

“Дуже різні, – відповідає Богаченко. – Багато хлопців, які грузять речі, це моряки, які не змогли піти в рейс, капітани, перші помічники капітанів, власники фірм”.

В обох штабах по-одеськи тримаються з гумором. Жартують, показують червоно-чорні нашивки з зіркою Давида, пишаючись єврейським походженням. 

 

Волонтери у 117-ій школі

Але цей гумор зовсім не легковажний. Варто лише спитати “Як справи?”, і співрозмовники згадують про останні новини з Придністров’я, розповідають, де були, коли в цивільний будинок прилетіла ракета.

Настрій підтримують ще й музикою. Перед чергою у 117-ту школу наживо виступають місцеві гурти. Переселенці й одесити разом співають “Червону калину”. А за спиною у музикантів – бронзовий пам’ятник письменнику-одеситу Ісааку Бабелю.

Він був комуністом, писав російською, але за критику влади російською почув смертний вирок. Тепер спостерігає за тими, хто тікає від російських ракет.

 

Пам’ятник Бабелю біля гуманітарного штабу в Одесі

Броня для історії

На початку березня вся країна побачила фото відомої вулиці Дерибасівської, яку заблокували їжаками та бетонними блоками. Зараз їх уже прибрали – тепер в центрі відновлюється життя. Але про війну однаково нагадують напівпорожні вулиці та забиті дерев’яними плитами вікна. 

Далі від центру, на міських пляжах, теж порожньо. Люди гуляють набережними вже навіть під час повітряних тривог, але на піску стоять таблички: “Обережно, міни!”.

 

Центральні одеські пляжі під час війни

 

На пляжах в Одесі стоять попередження про міни

“У перші дні це був ніби фільм, в якому потрібно зняти сцену з порожніми будівлями. Весь центр закрився, – пригадує Марат Корольов. – Внутрішнє відчуття було неприємне для всіх одеситів. Тому що Дерибасівська не буває такою ніколи, навіть уночі. Вона завжди жила”.

 

Мара Корольов і напівпорожня вулиця Дерибасівська

Сьогодні військовий периметр у центрі вже вужчий, ніж у перший місяць. Він огороджує лише невеликий радіус, окремі пости стоять біля адміністративних і силових будівель.

У центрі периметру – театр опери й балету. Його надійно охороняють. Пройти повз можуть хіба що ті, хто живе поруч. Фото їжаків перед Оперою у мережі швидко поставили в ряд зі знімками 1941-го року.

 

Одеський театр опери і балету

У часи Другої світової театр в окупації продовжував функціонувати.

“Там були постійні щотижневі вистави, в архівах залишилось чимало або копій, або оригіналів руминських афіш”, – розповідає екскурсовод Дмитро Шаматажі.

 

Екскурсовод Дмитро Шаматажі

Коли загарбники відступали, то замінували Оперу, як і вокзал і кілька інших важливих об’єктів. Театр врятувало те, що міни не спрацювали. 

З початком російської навали колектив Опери не лишився осторонь. До 24-го лютого він готувався до нової прем’єри. Тепер долучається до акцій, наприклад, закликаючи світ закрити небо над Україною, проводить благодійні музичні концерти та купує бронежилети на зібрані кошти. Під кінець квітня до занять повернулись артисти балету.

 

Фотографувати військові укріплення військові суворо забороняють

Так само, як до Опери, сьогодні не можна підійти до відомих пам’ятників Дюку і Катерині ІІ, не можна пройтись Приморським бульваром. Але доступними і живими залишаються ще сотні місць, які пережили вже не одну війну, в яких важливий стратегічний порт Одеса брав участь у різні періоди.

“Якщо навести приклад 1941-го року, час осади міста румунами й німцями, то між ними як союзниками була домовленість: Одесу не бомбити, артилерією її не засипати, значних руйнувань не наносити. Тобто брати якимись іншими методами: на ізмор, блокадою, без значних бомбардувань”, – відповідає наш екскурсовод на питання, як місто зберігало свою архітектуру раніше.

Румуни планували зробити з Одеси столицю своєї провінції, а тому дбали про її вигляд. Більше вона постраждала, коли її відбивали радянські сили.

Зараз місто змушене думати про те, як захистити своє надбання від нових загарбників. Особливо актуальна проблема для центру, де немає монолітно-каркасної забудови, а всередині будинків – ракушняк і очеретяні перекриття.

Мерія чекає, що ЮНЕСКО у пришвидшеному форматі внесе центр міста у світову спадщину – для додаткового захисту.

 

Під час війни одесити продовжують відновлювати архітектуру 

Опікуються спадщиною і містяни. Проєкт “1000 дверей Одеси” на гроші меценатів з 2019-го року відновлює старі двері. Поруч із однією з точок їхньої роботи ми спілкуємося з керівником проєкту Олександром Левицьким. 

– Як місту і країні захистити архітектуру від війни?

– Коли мені поставили таке запитання минулого разу, ракета над головою пролетіла. Цього разу я, мабуть, не знаю. Культурний спадок, у теорії, має бути однаково цінний як для нас, так і для ворога. Тому що в якійсь мірі нас об’єднує історія.

Уривок інтерв’ю Левицького, під час якого 23-го квітня у небі пролетіла російська ракета

Це історичне єднання – важлива теза в російській пропаганді, яка називає Одесу “рускім городом”. А в центрі міста, поруч з українськими військовими, є пам’ятники Воронцову чи Катерині, вулиця Пушкіна. 

Екскурсовод Шаматажі знизує плечима: ми не можемо вигадувати історію. Однак культурно Одеса – українська точно не менше, ніж російська. Екскурсовод пояснює:

“Достатньо згадати чудові роботи українських архітекторів Дмитренка, Пономаренка. Яків Пономаренко – це один із лідерів одеського модерну. Юрій Дмитренко побудував багато розкішних дохідних домів.

Федір Нестурх – також прекрасний український майстер, який звів, наприклад, таку важливу для міста будівлю як нова українська бібліотека.

Суспільні діячі. Одним із перших на півдні Російської імперії українською мовою почав видавати свої книги та синодальну літературу відомий видавець Юхим Фісенко”.

В Одесі вже “дерусифікували” знак з містами-побратимами біля мерії. Серед них були п’ять російських міст. Більше немає.

Будинок між життям і смертю

По обіді 23-го квітня в Одесі увімкнули повітряну тривогу. Українці до неї вже звикли. Мабуть, звикла і родина Глодан. Вони жили в охайному ЖК на околиці міста. 

Молода мама Валерія, піарниця за професією, якраз купала свою 3-місячну доньку Кіру. З ними була мама Валерії. Чоловік і батько, Юрій Глодан, який працює кухарем, тоді вийшов з дому у магазин.

Посеред дня російська ракета влучила в їхню квартиру, вбивши одним ударом 3 покоління одеситок. Разом із ними загинули ще 5 людей, близько 20 дістали поранення. 

 

Прощання з Валерією Глодан, її дочкою Кірою та мамою Людмилою

На допомогу місту одразу прийшли волонтери. Вони щоденно разом з рятувальниками і військовими розбирають завали. 27-го квітня тут все ще шукали одну з жертв.

 

Будинок, куди 23-го квітня влучила російська ракета

Ми зустрічаємо тут айтішника Данила, який у мирний час займався в альпіністському клубі. Зараз – допомагає на висоті прибирати залишки скла у розбитих вікнах. Поруч – чоловік у тільнику, судновий електромеханік Дмитро. Він у відпустці та прибирає будівельне сміття.

“Охочих прийти безкоштовно працювати було дуже багато. Тут супергерої не на камеру”, – каже Дмитро.

 

Волонтери допомагають владі розчищати руїни

Всередину будинку нас проводить військовий-доброволець. Його звати Євген, він батько 4 дітей, у цивільному житті керував будівельною фірмою. 24-го лютого пішов в армію.

“Раніше треба було вступати у ВНЗ по блату, а тепер – йти в ЗСУ по блату,” – посміхаючись, каже він.

 

Військовий-доброволець Євген 

Чоловік піднімається напівзруйнованими сходами й емоційно згадує, як тут знаходили людей, скривавлені речі. Тримаючись руками за розірвану арматуру, як професійний будівельник, розмірковує, якої сили міг бути удар.

“Частини ракети, які знайшли рятувальники і ми, дозволяють ідентифікувати ракету Х-55“.

 

Військовий і волонтери показують уламки російської ракети

 

Епіцентр вибуху

Ми заходимо на той самий 4-ий поверх будинку. Тут сильно відчувається, що 8 загиблих і 20 постраждалих – це не просто цифри, до яких українці починають звикати за два місяці війни.

По обидва боки від епіцентру вибуху збереглися частини колишніх квартир. У них – меблі, предмети побуту, особисті речі.

Через залишки мирного побуту й візуально спокійне життя навколо ці руїни не схожі на воєнні. У тому, що життя у цих квартирах перервала саме війна, себе потрібно переконувати. 

 

Квартира, куди прилетіла російська ракета

 

Здається, що зараз у ванну знову зайде молода мама, розставить речі на місця і набере воду для доньки. А бабуся візьме книжку з охайної білої шафи в одній із кімнат.

Що пом’яті двері поруч от-от прочиняться, і з-за них вийдуть сусіди. Надворі субота – можливо, вони збиралися на сімейну прогулянку. 

Комусь у будинку нещодавно принесли записку з пошти: “Отримайте заказний лист”. Можливо, це для мешканця квартири з намальованим Біг-Беном на стіні. Чи встиг він прочитати того листа?

Одна зі зруйнованих ванн врятувала одесита. Його завалило стіною, але він зміг вийти з будинку. Як часто він прокручував у голові той момент?

“А в отій кімнаті на 3-ій день знайшли живого кота, в шафі, – раптом перериває роздуми військовий Євген. – Прийшли мешканці квартири, їм дали доступ. Я був внизу і раптом чую: кіт! Якось воно оживило траурну атмосферу”.

Коли завершаться першочергові роботи, будинок будуть відновлювати, демонтувавши зруйновану частину. На це підуть місяці.

 

Автостоянка поруч із будинком, куди влучила ракета

Але життя навколо триває. З вікон колишніх квартир видно дітей, які граються на майданчику у ЖК. Втомлені обличчя волонтерів розпливаються у посмішках від “дякую за роботу”. Після важкого робочого дня тут розповідають анекдоти.

Українцям важливо залишатись живими. Не для того, щоб “жертви не були марними”. Ні, жодна з них не може бути виправданою.

Але для того, щоб не дозволити перетворити ці жертви на цифри. І не дати ворогу остаточно випалити в нас людяність. 

Адже саме вона сильно відрізняє нас від загарбників.

 

Соня Лукашова, УП

фото – Дмитро Ларін, УП

Источник

Оцініть автора
VIP ЗЛО