Как Украина расследует военные преступления россиян и почему возникают сложности

Останні новини

Зухвалі воєнні злочини стали характерною рисою російської окупації. Масові вбивства й катування під Києвом. Викрадення людей на Запоріжжі. Зґвалтування на Херсонщині. Знищення цивільних об’єктів у різних містах.

Усе це тепер навічно залишиться частиною історії сучасної Росії. І одну з найважливіших ролей у документуванні цієї історії має офіційне слідство і суди над росіянами. Адже їхня мета – не лише покарання, а й встановлення істини.

Від початку повномасштабної війни Україна активно розслідує міжнародні злочини окупантів. Паралельно справу веде Міжнародний кримінальний суд. Також Україна разом із Польщею та Литвою створила спільну міжнародну групу.

За майже три місяці війни на цьому фронті проявились системні, але не безповоротні, проблеми.

***

Київ отримав сильну міжнародну підтримку в справах щодо росіян. Однак першочерговий обов’язок провести розслідування – за Україною. 

В українському порядку денному міжнародні злочини з’явилися ще в 2014-му році. Та до початку повномасштабного наступу вони цікавили лише кілька підрозділів прокуратури й поліції, які опікувались Кримом і Донбасом.

Але 24-те лютого 2022-го року змінило ситуацію. На напрямок міжнародних злочинів переключилися майже всі правоохоронні органи країни. Зараз ними займається навіть Антикорупційне бюро.

Як і за що можна покарати росіян?

  • Воєнні злочини. Відповідальність за них понесуть безпосередньо воїни. Розслідування веде як Україна, так і Міжнародний суд. 
  • Злочини проти людяності. Ці злочини потребують координації, тому відповідальними за них можуть бути і вищі керівники Росії – як політичні, так і військові.
    Розслідування так само – і українське, і міжнародне.
  • Геноцид. Під суд мають піти високопосадовці, адже це спланований злочин. Наразі в юридичній спільноті точиться дискусія: чи можна вважати дії росіян, наприклад, у тій самій Бучі, геноцидом.
    Україна веде слідство. Також, потенційно, його зможе проводити МКС.
  • Агресія, тобто війна як така. Покарати за неї можна лише керівництво Росії, а не армійців. Злочин агресії простіший у розслідуванні, довести його можна навіть за відкритими джерелами.
    Розслідувати агресію може сам Київ, але притягунти всіх, зокрема Путіна, до відповідальності – не може.
    Міжнародний суд не зможе розслідувати війну в Україні. Статут МКС прописаний так, що більшість воєн у світі йому непідсудні.
    Тому шлях, на який зараз розраховує Київ – це спеціальний трибунал, створений під нинішню війну в співпраці з іншими державами.

Загалом перед українськими судами можуть постати сотні людей. У Міжнародному суді – декілька десятків найвищих посадовців.

Детальніше читайте тут: Закони і звичаї війни. Пояснюємо, звідки вони беруться і що кажуть

Над найважливішими розслідуваннями стоїть Офіс генпрокурора. Їх називають “магістральне провадження”. Воно стосується тих росіян, які погоджували війну та, на думку правоохоронців, відіграють в агресії найважливіші ролі.

Загалом, станом на кінець квітня, в різних органах по всій Україні значилося більше 9 тисяч проваджень щодо війни. Для порівняння, за такі ж періоди минулих років кількість воєнних справ складала десятки, максимум – пару сотень.

Регулярно правоохоронці звітують про свої успіхи. На початку травня вони оголосили першу підозру за відомі на весь світ звірства в Бучі, а згодом назвали ще трьох підозрюваних окупантів. Дві справи щодо окупантів направили до суду. Одну з них вже почали розглядати.

Перший підсудний – 21-річний Вадим Шишимарін, колишній командир відділення 4-ої танкової Кантемирівської дивізії Московської області. Він здався в полон разом зі зброєю і зізнався у вбивстві цивільного на Сумщині.

Зараз у списку підозрюваних “магістральної справи” близько 1200 людей:

  • міністри оборони Сергій Шойгу, та внутрішніх справ Володимир Колокольцев;
  • пів тисячі депутатів Державної думи Росії і півтори сотні сенаторів;
  • військові командувачі на чолі з начальником Генштабу ЗС РФ Валерієм Герасимовим та начальником нацгвардії Росії Віктором Золотовим;
  • інші топпосадовці, як-от секретар Ради безпеки Микола Патрушев, директор “Роскосмосу” Дмитро Рогозін чи прессекретарка МЗС Марія Захарова;
  • керівники правоохоронних органів: директор розвідки Сергій Наришкін, ФСБ – Олександр Бортніков, заступник голови Радбезу Дмитро Медведєв;
  • пропагандисти та публічні діячі, які розпалювали ворожнечу, наприклад, Володимир Соловйов, Маргарита Симоньян, Дмитро Кисельов, режисер Микита Міхалков, співак Микола Басков та інші.

Повний список підозрюваних можна переглянути тут.

***

“Обсяг роботи – величезний. Це виклик не лише для нашої системи. Представники міжнародних органів теж кажуть: “Ой, лишенько!”, – розповідає УП один зі співробітників Офісу генпрокурора.

Нові виклики, ще й у таких обсягах, очікувано, призвели до складнощів у розслідуваннях.

Слабка організація. Це перша претензія, яку УП чула від працівників кількох органів і людей, безпосередньо причетних до документування і розслідування злочинів окупантів.

У перші дні великої війни керівництво прокуратури навіть не давало своїм підлеглим вказівок, за яким із потенційних планів діяти, чи вивозити документи, чи знищувати їх тощо. Як чинити – посадовці вирішували самі, а згодом – радились між собою і за чутками здогадувались, який варіант “нагорі” вважають правильним.

На початку слідчі з різних органів, бувало, вели однакові справи. Іноді допитувати місцевих мешканців приходили мало не по 6 разів – із різних відомств.

Фактичні місця злочинів – а ними ставали цілі населені пункти – перетворювались на “прохідний двір”. Журналісти та правозахисники встигали поговорити зі свідками раніше, ніж правоохоронці. А повторювати страшні історії по кілька разів погодиться не кожен.

Як розповідають УП у прокуратурі, в Київську область, звільнену наприкінці березня, слідчі поїхали працювати лише в середині квітня. А огляд одного зі сильно постраждалих міст провели швидше, ніж за один робочий день.

За координацію слідчих органів має відповідати Офіс генпрокурора. Один із його співробітників не під запис запевняв УП, що систему вибудували вже в перший місяць роботи і зараз основні проблеми вирішені. Однак розповіді тих, хто працює “в полях”, свідчать про інше.

“Все залежить від регіону, – ділиться з УП столичний поліцейський. – На Київщині немає координації між підрозділами. А от на Сумщині ми працювали – нам одразу місцеві співробітники дали інформацію, яку вони зібрали, де у кого пошкоджено майно, де у кого вбили родичів, де кого взяли в полон”.

При цьому в різних органах підходи до документування можуть відрізнятися. Офіс генпрокурора, наприклад, вважає, що все потрібно реєструвати за статтею “воєнні злочини”. А поліцейські воліють виокремлювати їх детальніше, як-то вбивство чи зґвалтування. 

Ще одне непряме підтвердження слабкої організації – роль Державного бюро розслідувань. До війни Бюро заробило собі імідж несамостійного й підконтрольного Банковій.

Вище йшлося про те, що майже всі органи переключилися на воєнні злочини. “Майже” – саме тому, що до роботи ДБР виникли питання навіть всередині правоохоронної системи. При цьому його керівництво попросило для своїх працівників підвищені зарплати.

“В органів прокуратури є багато претензій до ДБР. Ми не знаємо, чим вони займались перші місяці, крім як стояли на кордоні й дивились, скільки хто цигарок вивіз. Їх на місцях не було”, – розповідає УП співрозмовник в Офісі генерального прокурора.

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?

Соня Лукашова, журналістка УП

Клуб “Української правди” – це майже як Гугл, якому можна поставити запитання і отримати відповідь. Можливість активно, а не пасивно реалізувати право на інформацію. Це майже як Гугл, але краще, бо по той бік екрану відповідь на ваше запитання шукатимуть незалежні журналісти, а головне – живі люди.

Брак знань. Українські правоохоронці доволі швидко взялися за документування російських злочинів. Це однозначний “плюс”. На місця зазвичай виїжджають місцеві прокурори та поліцейські. І вони до такої роботи були готові далеко не завжди.

Виникали питання, як кваліфікувати дії росіян. Як розповідають УП в Офісі генпрокурора, у Харкові навіть реєстрували справи проти російських військових за звичайними статтями про “незаконний перетин кордону”.

Не всі правоохоронці знаються на міжнародному праві. Тому їдуть оглядати обстріляні військові частини чи опитувати постраждалих військовослужбовців. Хоча в умовах конфлікту атака на них – юридично не є злочином.

З часом керівництво поліції та прокуратури таки почало поширювати серед підлеглих методички про те, що таке воєнні злочини. Але це почалося, за даним УП, вже в другій половині квітня.

Немає в органах і однозначного уявлення про те, кого можна карати за саму війну. Раніше українські слідчі приписували звинувачення в агресії навіть російським солдатам. Хоча міжнародне право каже, що це злочин керівної ланки.

У травні підозру за агресію виписали генерал-полковнику Олександру Чайку. Він – командувач Східного військового округу. Але навіть щодо нього можуть виникнути запитання.

“Навряд чи Міжнародний кримінальний суд дійде висновку, що він був одним із організаторів війни”,вважає колишній керівник “департаменту війни” в прокуратурі Гюндуз Мамедов, який першим почав відбудовувати систему розслідувань воєнних злочинів.

Посилює проблему ще й недосконале законодавство. 

“В його частині про міжнародні злочини відображене бачення 90-х років, – пояснював УП юрист Микола Гнатовський. – Воєнні злочини погано виписані, частина – як військові. У статті про агресію не уточнюється суб’єкт, не зрозуміло, кого можна притягати до відповідальності. Немає злочинів проти людяності”.

Військові злочини, на відміну від воєнних, стосуються не збройного конфлікту, а порушень військових на службі. Наприклад – дезертирство. 

Зміни до законодавства, які мали виправити ці недоліки, Верховна Рада ухвалила ще рік тому, у травні 2021-го. Однак нововведення так і не підписав президент.

Швидкість. Справи щодо російських злочинців – важчі, ніж звичайні. Однак у справах доволі швидко почали з’являтися підозри.

При цьому, як розповідає УП співрозмовник, пов’язаний із документуванням цих злочинів, іноді фактаж для підозр готували так: слідчі знаходили у мережі склад підрозділу, який стояв на окупованій Київщині, роздруковували доступні фото армійців і показували їх місцевим. 

Поліцейський, з яким говорила УП, частково підтверджує ці слова: вони дійсно використовують упізнання як метод. Очевидно, що слова свідків і потерпілих, які пережили значний стрес, бачили цих росіян у балаклавах й амуніції, не можуть бути однозначним доказом.

Міжнародний досвід свідчить, що потрібно створювати спеціальні групи, до складу яких входять не лише слідчі, а й військові, одразу арештовувати трафіки телефонів тощо. І, як розповідає джерело УП, такі рекомендації від іноземних експертів до Офісу генпрокурора надходили. 

Інший приклад – історія з першим підозрюваним за звірства в Бучі, Сергієм Колоцеєм, яка залишається незрозумілою. Він дав інтерв’ю, заявивши, що живе в Білорусі, ніколи не служив в армії. Те саме у розмові з незалежними білоруськими журналістами сказав друг Колоцея. 

В Офісі генпрокурора при цьому переконують: невелика кількість доказів наразі не загрожує якості. Адже підозра – це не фінал розслідування.

“Підозри можуть бути швидкими. На рівні підозри цих доказів може бути мінімум”, – каже співрозмовник УП у відомстві.

Однак недостатня обґрунтованість може загрожувати, наприклад, тим, що когось із фігурантів, опинись він в одній із дружніх до нас країн, не видадуть Києву. А в публічному просторі це може обернутись на сумніви в українському слідстві та недовіру йому.

***

Помилки, яких припустилася система, не фатальні.

Можна пригадати досвід колишньої Югославії, де місцева влада взагалі не хотіла співпрацювати з міжнародним трибуналом. Та це не завадило півтори сотням людей опинитись на лаві підсудних.

Справедливість тоді не була швидкою і простою. Навряд чи вона буде такою і тепер. Однак у цьому процесі швидкість не може бути першочерговою.

Останнє слово буде вже не за українською кон’юнктурною системою, де діє принцип “чим швидше – тим краще”. Немає куди поспішати. На жаль, звірства уже вчинені. 

Ми не можемо повернути час. Але можемо докласти всіх зусиль, щоб світ побачив правду. Таку правду, яку ворог не похитне своєю пропагандою. Яка не буде оповита недовірою до України. І яка, можливо, зупинить нові звірства.

Соня Лукашова, УП

Источник

Оцініть автора
VIP ЗЛО